Зима

Мама і тато, менших два брати,
Хліба ні крихти, кому заробляти?
Мама з братами, малі ще вони,
Тато від виселки ледве втекли.

Родичі їх прихистили в Діївці.
– Знайдем роботу якусь вашій дівці.
Справку дістали, що їй вісімнадцять.
– Ти підтягнись, щоб доросліш здаваться.

Тягнеться Санька, навшпиньки стає,
З страхом в віконце папір подає.
– Є вісімнадцять?
– Аякже, звичайно!
– Будеш кубовою, чи то пак, завчайною.

…Куб величезний, чорнющий, залізний,
Як закипить, булькотючий і грізний!
Воду далеко носити, аж де та криниця…
Руки німіють і слабнуть, болить поясниця.
Встигнути треба той куб скип’ятити,
Щоб з сухарями робочі в обід могли чаю попити:

Ще тоді люд робітничий не знав про столовку.
Розбудували вони знамениту «Петровку».
Саньку любили, бо вправна й моторна дівчина,
Більшість жаліли – надірветься бідна дитина.

Хтось і замовив, де треба, потрібне слівце,
Бо вже хилилась від вітру, як те деревце.
І посадили її за латання мішків.
Витрусить можна було по крупинці з ріжків.

Деколи навіть цукринки в кишеню ішли,
Вже тоді мама, і тато, й брати ожили.
Не наїдались, а все ж той приварок їх спас –
Золота вище цінився той Саньчин припас.

Матінка в наймах придбала тернові хустки,
Задля спасіння від голоду кращі на обмін пішли.
Люта, холодна й голодна та довга зима.
Люди як мухи вже мруть, а тепла все нема.

Веснонько люба, як можна скоріше прийди,
Дай-но в спожиток голодним хоча б лободи!
Навесні звістка для тата прийшла із села,
Хату й город, розібравшись, сільрада йому віддала.

Тато зраділи, і мама всміхнулись, бліді.
Та зазбирались додому, махнули рукою біді.
Санька лишилась у родичів зовсім сама.
Та вже минала страшна і голодна зима.

Попрацювавши ще трохи, щоб їжу здобуть,
Санька й собі подалась по теплові у путь.
Кликали тато її на підмогу в село,
Як там не є, а своє ж господарство було.