Сані, що збили моє кохання з ніг

Три роки тому

— Сашко, не йди! Благаю тебе! — зі сльозами на очах крикнула я чоловікові, який мовчки складав речі в стару чорну сумку.
Він навіть не обернувся. Лише різко смикнув блискавку на куртці й витягнув із шафи кілька зім’ятих кофтинок. Його рухи були нервові, різкі, ніби кожен предмет у цій кімнаті дратував його самою своєю присутністю. У повітрі висіла важка тиша, наповнена образами, недомовками й страхом, який стискав мені груди.
— Мені набридло, — нарешті сказав він, не дивлячись на мене. — Постійно не прибрано, грошей немає, їжі немає. Я приходжу додому — і що я бачу? Безлад. Холодильник порожній. Вічно втомлена дружина. Мені не потрібна така жінка!
Він закинув останню кофтинку у сумку, так сильно, наче сердився на те, що вона туди не влізе. Я здригнулася, ніби це мене кинули туди ж. У голові крутилася одна думка: невже це кінець? Невже все, що було між нами — роки, спільні мрії, народження сина — нічого не важить?
— Ти ж знаєш, що я працюю… — голос зрадницьки тремтів. — Я сина виховую. У мене не так багато часу на хатні справи…
Я підійшла ближче, боячись, що якщо не зроблю цього зараз, він просто зникне. Взяла його за руку — холодну, напружену. Колись ці руки обіймали мене, підтримували, витирали сльози. Тепер вони були чужими.
— Залишся, будь ласка, — прошепотіла я. — Хоча б заради сина.
На мить мені здалося, що він вагається. Що зараз подивиться, зітхне і скаже, що ми все виправимо. Але він лише смикнув руку, звільняючись від мого дотику.
— Мені не потрібна ні ти, ні твій син, — сказав він спокійно, майже байдуже.
Ці слова вдарили сильніше за ляпас. Наче хтось різко вибив повітря з легень. Він накинув сумку на плече, пройшов повз мене, навіть не глянувши в очі, й відчинив двері.
— Бувай, — кинув і грюкнув дверима.
Я стояла кілька секунд, не рухаючись, ніби мій мозок відмовлявся приймати реальність. А потім ноги підкосилися, і я впала додолу. Плитка була холодною, але я цього не відчувала. Сльози лилися самі, без зупинки, зриваючись на глухий, задушливий плач.
І тоді я почула тихе хлипання з кімнати.
Мірославчик.
Він знову бачив нашу сварку. Знову чув крики, образи, різкі слова. Але цього разу — востаннє. Його маленьке серце ще не розуміло, що сталося, але вже відчувало біль. Як пояснити дитині, що батько пішов? Що він не просто вийшов, а залишив нас назавжди? Що він кинув його не через сина, а через мене — бо я не відповідала його уявленням про «ідеальну жінку»?
Я цього ніколи не поясню.
Підвівшись, немов у тумані, я зайшла до кімнати. Мірослав сидів на ліжку, притискаючи до себе старого плюшевого ведмедика. Його очі були червоні від сліз.
Я сіла поруч, притягнула його до себе й погладила по голові. Волосся було тепле, м’яке, рідне. Я витерла мокрі щічки тильною стороною долоні й поцілувала в маківку.
— Все буде добре, сонечко, — прошепотіла я, намагаючись усміхнутися, хоча серце розривалося. — Ми впораємося.
Навіть якщо я сама в це ще не вірила.

Наш час

Дитячий сміх лунав вулицею, розсипаючись між будинками й гублячись у холодному повітрі. Малеча раділа пухнастому, свіжому снігу, який ще не встиг перетворитися на сіру кашу, а дорослі, сидячи на лавках, гріли руки об паперові стаканчики з кавою. Пара здіймалася вгору, змішуючись із морозом, і від цього здавалося, ніби повітря живе власним життям.
Я сиділа поряд з іншими мамами й мовчки спостерігала за двома дівчатками, які старанно ліпили сніговика. Вони працювали зосереджено, майже серйозно, мовби виконували важливу місію. Поруч інші дітлахи гралися в сніжки, ковзалися на льоду, сміялися й падали, знову підводячись. Хтось катався на санках, з криком з’їжджаючи з невеликих пагорбів.
Десь там був і мій Мірославчик. Шебутний, непосидючий хлопець, який не був би собою, якби не примудрився повернутися з прогулянки з розбитими колінами або подряпаними долонями. Я вже й не пам’ятала, коли він востаннє прийшов додому зовсім цілим.
— Мамо! — гукнув він, махаючи мені рукою. — Ходімо он на ту гірку!
Я озирнулася туди, куди він показував. Гірка була високою й крутою, а поряд постійно ходили люди.
— Ні, синку, — м’яко, але впевнено сказала я. — Там небезпечно, люди ходять. Не можна там кататися. Грайся тут.
Я підійшла до нього, обережно поправила шапку, натягнула її нижче на лоба й струснула з куртки сніг.
Мірослав надув губки, взяв мотузку від санок і, не дивлячись на мене, поплентався назад до дітей. Я зітхнула й повернулася на лавку.
Поки чекала, щоб син награвся, я помітно змерзла. На Новий рік зазвичай були морози, але сьогодні вони здавалися особливо гострими. Холод щипав щоки, пробирався під шарф, а волосся, здавалося, стало сухим і жорстким, мов солома.
— Ай, мені боляче! — раптом крикнула одна з дівчаток.
Я перевела погляд на дітей. Весела гра швидко перетворювалася на сварку. Хтось щось не поділив, хтось штовхнув — і вже кілька малюків стояли насуплені, а їхні матусі поспіхом підводилися з лавок, з’ясовуючи, що сталося.
І саме в цей момент я зрозуміла, що не бачу Мірослава.
— Мірослав! — гукнула я, підводячись. — Мірославчику!
Серце застукало так сильно, що я відчула його в горлі. Де моя дитина?
Я схопилася з лавки й почала шукати його серед дітей, вдивляючись у кожну куртку, кожну шапку. Але знайомої постаті ніде не було.
— Іринко, — озвалася одна з мам, — він побіг на гірку кататися.
— Дякую, — я ледь не вклонилася їй і кинулася в бік тієї самої гірки, про яку син просив кілька хвилин тому. — Мірослав! Негайно йди сюди!
Я побачила, як він підіймається нагору, тягнучи за собою санки, а потім сідає на них. Спуск був дуже великий. Для семирічної дитини — небезпечний.
— Мірослав! — мій голос тремтів.
— Мамо, дивися, як я вмію! — радісно вигукнув він і в ту ж секунду відштовхнувся ногами.
Я перестала дихати, коли він помчав униз і на повній швидкості врізався в чоловіка, збивши його з ніг.
Зойкнувши, я кинулася до них, боячись побачити сльози, кров, переляк. Але Мірослав уже виліз із купи снігу й радісно підскочив.
— Ти бачила? Це було круто! — його очі сяяли.
— Ти що витворяєш?! — я схопила його за руку. — Так не можна!
Підійшовши до чоловіка, який намагався струсити з себе сніг, я відчула, як щоки заливає сором.
— Вибачте, будь ласка, — швидко сказала я. — Не вгледіла.
— Та все гаразд, не переймайтеся, — він усміхнувся й підморгнув. — А ти, малий, гонщиком плануєш стати?
— Вибачте, дядьку… — Мірослав опустив очі.
Чоловік присів біля нього й тихо промовив:
— Справжні чоловіки завжди слухають своїх матусь. Ти ж справжній чоловік?
Мірослав серйозно кивнув і несміливо усміхнувся. Вони потисли один одному руки.
— Вибачте ще раз, — додала я вже спокійніше. — Важко виховувати сина одній.
— Ви самі? — здивувався він. — А як же чоловік?
— Пішов, — я лише знизила плечима.
Піднявши очі, я уважніше роздивилася його. Біляве волосся було припорошене снігом, зелені очі здавалися теплими, майже літніми, а легка щетина підкреслювала риси обличчя.
— Сходимо на побачення? — раптом сказав він.
— Перепрошую? — я кліпнула, приходячи до тями. — Сьогодні Новий рік, — швидко відповіла я. — Треба готуватися.
Я взяла сина й санки та повільно пішла додому.
— Зачекай! — гукнув він. — Давай разом зустрічати Новий рік!
Я зупинилася і він продовжив:
— Ми з друзями збираємося у них на квартирі. Не хвилюйся, там будуть і дівчата.
— Я не можу залишити сина.
— Бери його з собою, — Він простягнув мені лист з адресою.
— Але… — взяв папір у руки, я розглядала написи.
— Ніяких але. Я чекаю на тебе!
— Дякую, — з посмішкою сказала я і, піднявши очі, побачила, як незнайомець вже досить далеко відійшов. — Як тебе звати? — вигукнула я.
— Дмитро.
— А мене… мене Іринкою, — трохи розгублено, але радісно відповіла я, відчуваючи, як голос зрадницьки тремтить.
— Приємно познайомитися, Іринко. До зустрічі, — сказав він, ще раз усміхнувся й, махнувши рукою, зник за рогом будинку.
Ми з Мірославом повільно пішли у протилежний бік. Сніг рипів під ногами, повітря було морозним і чистим, але я майже не відчувала холоду. З того моменту усмішка не сходила з мого обличчя, і я ловила себе на думці, що не пам’ятаю, коли востаннє так легко дихала.
Я ніколи раніше не зустрічала настільки гарного й водночас ввічливого чоловіка. Без показної бравади, без зайвих слів. Він був зовсім не таким, як батько Мірослава. У Дмитрі не було тієї холодної відстороненості, до якої я колись звикла. У ньому було щось спокійне, надійне, ніби поруч із ним можна не напружуватися.
І що найгірше — або найкраще — він мені справді сподобався. Не миттєвим захопленням, а тихо, глибоко, так, що це трохи лякало.
Я хвилювалася. Йти в квартиру до незнайомих людей — не найкраща ідея. Але чи було щось гірше, ніж знову зустрічати Новий рік удвох із сином у тиші, під звуки чужих феєрверків за вікном?
— Мірославчику, підемо в гості до Дмитра? 
Син спершу здивовано кліпнув очима, а потім до мене підбіг, майже стрибнувши на місці.
— Підемо! — вигукнув так голосно, що по нашій напівпустій квартирі пролунало луна.
До вечора ми з сином повільно наводили лад у квартирі. Нічого особливого — просто розклали іграшки по місцях, витерли стіл на кухні, я швидко помила підлогу в коридорі. Він бігав за мною, щось наспівував собі під ніс, раз у раз зупинявся, щоб показати нову машинку або поставити мені чергове питання:
— Мамо, а чому сніг білий?
— А чому ялинка пахне?
— А Дмитро буде з нами святкувати?
Я приготувала просту вечерю. Потім ми ще трохи погралися — я складала кубики, а він із серйозним виглядом руйнував мої старання, сміявся й знову починав спочатку.
Згодом син втомився і заснув прямо на дивані, обійнявши улюбленого плюшевого ведмедя. Я накрила його пледом і на кілька хвилин просто сіла поруч. У квартирі стало тихо, тільки годинник відміряв час, і за вікном час від часу глухо гудів вітер. Здається там ще похолоднішало.
Я намагалася зайняти себе чимось — помила посуд, розклала речі, навіть заварила чай, але думки вперто поверталися до Дмитра. До тих зелених очей. Вони були… зовсім як у мене, тільки трохи темніші. У них було щось таке, від чого ставало спокійно. Ніби навіть у цю холодну, сіру погоду там було тепло і затишно.
Я ловила себе на тому, що думаю про це знову і знову, ніби боялася, що образ зникне, якщо відволічуся. Але він не зникав.
Коли син прокинувся, я обережно допомогла йому одягнутися. Ми збиралися, без поспіху, ніби тягнули час. Я ще раз перевірила адресу на листі, сховала його до кишені пальта й глибоко вдихнула.
Вже у коридорі, натягуючи шарф і зав’язуючи шапку синові, я відчула легке хвилювання — таке, яке буває перед чимось важливим, але незрозумілим.
Я викликала таксі, і за кілька хвилин ми вже їхали за адресою, вказаною в листі.
— Мамо, а там ялинка буде? — син порушив тишу.
— Не знаю, хлопчику. Можливо, — я обійняла Мірослава за плечі й притулилася щокою до його шапки.
— Приїхали, пані, — сказав водій.
Я розрахувалася й ми вийшли з машини, поспіхом прямуючи до будинку, аби не змерзнути. Піднялися на потрібний поверх і подзвонили у двері.
Нам відчинила привітна дівчинка й одразу запросила всередину. У квартирі гучно грала музика, дівчата метушилися, накриваючи на стіл, чоловіки грали в карти й щось емоційно обговорювали. І серед усієї цієї метушні я побачила його…
— Іринко! — він вскочив із дивана й підійшов до мене. — Думав, ти вже не прийдеш.
Він усміхнувся й присів біля Мірослава.
— Привіт, малий. Не сумуй, скоро прийдуть ще дітки.
— Справді? — здивувалася я. — Я так хвилювалася, що йому буде сумно.
— Не переймайся. Сьогодні вночі ніхто не сумуватиме.
Він підморгнув Мірославу, і той, наче повіривши словам дорослого, трохи розслабився, зняв рукавички й почав уважно розглядати кімнату. Я ж стояла, тримаючи куртку в руках, і не могла повірити, що справді тут. Що ось цей вечір — не випадкова помилка, не чиясь зла жартівлива витівка, а реальність.
Квартира була наповнена життям. Повітря пахло мандаринами, корицею та свіжою випічкою. У кутку миготіли вогники ялинки, на гілках якої висіли саморобні прикраси — паперові зірки, дерев’яні фігурки, навіть кілька старих ялинкових іграшок, що пам’ятали, мабуть, не одне десятиліття. Вона навіть схожа на нашу ялинку, з купою іграшок які Мірославчик робив власноруч.
Десь на кухні хтось голосно сміявся, у вітальні дзенькали келихи, а музика, трохи надто гучна, створювала відчуття свята, де всі давно свої.
— Ходімо, — він легко торкнувся мого ліктя. — Я покажу, де можна залишити речі.
Я пішла за ним, і це було дивно — ніби ми знали одне одного давно. Здається та мить на гірці перевернула все.
Мірослав швидко знайшов собі компанію. До нього підбігли двоє дітей — хлопчик і дівчинка, трохи старші за нього. Вони одразу потягли його до кімнати, де на підлозі вже лежали іграшки та коробка з конструктором. Я навіть не встигла хвилюватися — син пішов легко, озираючись на мене лише раз, щоб усміхнутися.
— Бачиш? — тихо сказав Дмитро. — Я ж обіцяв.
Я кивнула. Горло трохи стислося — від полегшення, від вдячності, від того, що сьогодні Мірослав не буде самотній.
Ми сіли на край дивана. Він подав мені келих із соком, собі взяв щось міцніше, але пив повільно, ніби не хотів втратити жодної хвилини цього вечора.
— Ти хвилювалася, — сказав він раптом.
— Так видно? — я спробувала всміхнутися.
— Трохи. Але це нормально. Тут усі сьогодні трохи не такі, як зазвичай. Новий рік має таку властивість — витягувати назовні справжнє.
Я подивилася на нього уважніше. Без верхнього одягу він здавався молодшим, живішим. Волосся трохи розкуйовджене, светр простий, але теплий, і ті самі очі — зелені, глибокі, з якимось тихим світлом усередині.
— А ти? — спитала я. — Ти не хвилюєшся?
Він замислився.
— Хвилююся, — зізнався. — Але по-іншому. Я боявся, що ти не прийдеш.
— Чому?
— Бо іноді людям простіше відмовитися, ніж ризикнути.
Я опустила погляд. Він мав рацію.
Час минав непомітно. Ми говорили про дрібниці — про погоду, про дітей, про те, як складно встигнути купити подарунки в останній день. Інколи замовкали, і в цих паузах не було незручності. Навпаки — було відчуття, ніби так і має бути.
Ближче до опівночі всі почали збиратися у вітальні. Хтось зменшив музику, хтось виніс торт, діти метушилися, намагаючись одночасно бути всюди. Мірослав прибіг до мене, сів поруч і притулився плечем.
— Мам, тут добре, — прошепотів він.
Я погладила його по голові.
— Я рада, сонце.
Син ще кілька секунд притискався до мене, а потім радісно побіг далі гратися з іншими дітьми, захоплений іграшками та сміхом. Я провела його поглядом, переконуючись, що з ним усе добре, і лише тоді дозволила собі трохи видихнути. Налила собі шампанського — ігристе тихо зашипіло, підіймаючись до краю келиха, — та стала біля ялинки, ніби шукаючи в ній опори.
Я нахилилася ближче й заплющила очі, вдихаючи знайомий аромат хвої. Саме заради цього я завжди любила Новий рік. Не за шумні застілля й не за гучні тости, а за ялинку, за запах мандаринів, що змішувався з хвоєю, за відчуття чогось нового й чистого, ніби життя можна почати спочатку. У ці миті здавалося, що всі тривоги хоча б на кілька годин відступають.
— Вони різні, але водночас такі однакові, — почула я поруч.
Я здригнулася й озирнулася. Біля мене стояла одна з дівчат, з келихом у руці, спокійна й трохи задумлива. Вона легко усміхнулася і зробила ковток шампанського, ніби продовжуючи якусь власну думку.
Я простежила за її поглядом, намагаючись зрозуміти, про кого вона говорить. І в ту ж мить моє серце різко стиснулося.
Трохи далі від нас, стояв Дмитро. Поруч із ним була інша дівчина. Вони обіймалися, говорили щось одне одному на вухо і ледь-ледь пританцьовували під музику. Нічого зайвого — але достатньо, щоб у грудях защеміло.
Не може бути…
У нього є дівчина?
У голові запанував хаос. На мить я серйозно задумалася забрати сина й просто піти. Вийти тихо, не прощаючись, викликати таксі й зустріти Новий рік десь у дорозі. Але одразу ж відкинула цю думку. Я не хотіла псувати сину свято. Не хотіла, щоб у його спогадах Новий рік асоціювався з поспіхом, холодом і маминим напруженим мовчанням.
Мені стало соромно. Соромно за себе, за те, що я дозволила собі подумати, ніби можу йому подобатися. Ніби між нами могло бути щось більше, ніж випадкові погляди й легкий флірт. Але ж він загравав зі мною… Я чітко це відчувала. Чи, можливо, мені просто хотілося так думати?
Невже він, маючи дівчину, дозволив собі таку поведінку з іншою?
— Так… гарна пара, — тихо відповіла я, осушивши келих шампанського майже одним ковтком.
Дівчина поруч різко повернулася до мене, уважно вдивляючись у моє обличчя, ніби щойно щось зрозуміла.
— Що ти, Іринко, — сказала вона й усміхнулася. — Це його сестра.
Я кліпнула кілька разів, не одразу усвідомивши почуте.
— Сестра? — перепитала подумки, але вона вже продовжувала:
— Він увесь вечір тільки про тебе і говорив. Тож не гай часу, — вона лукаво підморгнула, легко торкнулася мого плеча й пішла, залишивши мене саму біля ялинки.
Я повільно видихнула.
Ніби важкий камінь звалився з душі. Напруга, що стискала груди останні хвилини, поступово відпустила, а на її місці з’явилося тепле, трохи ніякове хвилювання. Я знову глянула в бік Дмитра — і цього разу світ здавався зовсім іншим.
Ялинка світилася вогниками, у повітрі пахло мандаринами, і Новий рік раптом знову став святом.
Коли до бою курантів залишилися лічені секунди, у кімнаті стало тихіше. Хтось рахував уголос, хтось просто усміхався, тримаючи келих у руці. Дмитро стояв поруч зі мною. Наші плечі торкалися.
— З Новим роком, — сказав він тихо, саме в ту мить, коли годинник на екрані телевізора показав північ.
— З Новим роком, — відповіла я.
У цю секунду нічого надприродного не сталося. Не згасло світло, не задзвонили дзвони десь у небі. Але всередині — щось змінилося. Ніби стало трохи тепліше. Ніби з’явилася надія, обережна, але справжня.
Після опівночі він запропонував вийти на балкон. Ми накинули куртки, залишивши Мірослава з дітьми, і вийшли на холодне повітря. Сніг падав повільно, великими пластівцями, мовби не хотів поспішати.
— Я не знаю, як це правильно сказати, — почав він, дивлячись кудись у темряву. — Але мені важливо, щоб ти знала… цей лист був не просто запрошенням. Це був шанс.
Я дивилася на нього, і серце билося швидше.
— Шанс на що?
— На те, щоб почати не з нового року, а з тої секунди коли я тебе зустрів.
Він повернувся до мене. Наші погляди зустрілися. І в той момент я зрозуміла: іноді диво — це не щось велике й гучне. Це коли тебе бачать. Коли не бояться сказати важливе. Коли серед зимової ночі хтось стає поруч і більше не здається випадковим.
Я не відповіла словами. Просто взяла його за руку і ніжно поцілувала. Цього було достатньо.
За склом балкона лунав сміх, музика, життя. А тут, у тиші, починалася наша історія. Неспішно. По-справжньому. З теплом, яке хотілося берегти.
Дивно це визнавати, але на ранок я подякую синові, що в цей Новий рік він на тих санях збив моє кохання з ніг.