РОЗДІЛ І. БУДЕШ ВТІКАТИ? 2

«Війна буде повторюватись до тих пір, поки питання про неї буде вирішуватися не тими, хто помирає на полі бою».

Анрі Барбюс

Від Буревія

— Мене звати Стриба.

Переді мною були вуса. Вусики уже знайомого мені бармена. Я бачив його десятки, якщо не сотні разів у різних місцях, котрі можна було загально назвати «місця перетину мандрівників». Здебільшого вони були схожі на бари, забігайлівки. І він завжди був там. Розливав напої, слідкував за порядком, навіть прибирав. Але жодного разу ця особа не представилась мені. До сьогодні.

Вусань вийшов із автомобіля, м’яко зачинив дверцята і наблизився до нас. А тоді промовив:

— Мене звати Стриба.

Я обернувся і торкнувся рукою Самси — вона дотепер не могла поворухнутись. За моєю спиною досі вирувала війна. Страхітлива і остаточна — світ втрачав звичні обриси, гори розвалювались, міста сипались у провалля.

— Самса? Самса, ти тут?

— Га?

— У нас гості.

Жінка повернулась. Обличчя її було перекошене від жаху.

— Хто це? Бармен? — розгублено перепитала вона.

— Послухайте, нам треба звідси вшиватись, — підняв руки Стриба. — Давайте хутенько сядемо у машину.

Ми переглянулись.

— Поїхали, — погодився я.

Все, що завгодно, лиш би не бачити цього апокаліпсису позаду. І ми, наче по команді, кинулись до автомобіля. Я із Самсою сіли на заднє сидіння, а Стриба рушив машину. Уже за хвилину ми знову занурились у тиху ніч. Непроглядний ліс обступив нас, немов прислухаючись, що ж ми бачили там —  на краю світу. Страшна вогняна буря війни вщухла…

— Що це було? — запитав я у водія.

— Кінець світу. Сталася ядерна війна. Люди знищили себе і все, що бачили. Впорались у стислі терміни.

— Ясно.

— І що? Я не розумію. Невже це кінець? — запитала Самса.

— Ні. Насправді, цього ще не сталося, — хихикнув вусань. — Але я вам цього не казав.

—  Як не сталося?

— Це майбутнє. Ми побачили майбутнє. Але дуже ймовірне. На жаль, єдиний варіант за цих обставин. Тому що воєнні дії уже почались.

— Отже, цьому можна запобігти? — уточнив я.

— Мабуть. Ми постараємось цьому запобігти.

— Хто «ми»?

Стриба усміхнувся нам у дзеркало заднього бачення:

—  А хто може зупинити кінець світу?

— Боги? —  припустив я.

— Думаєш, їх багато, а не один?

— Один ніколи мені не відповідав. Я вирішив, що їх багато.

Вусань розсміявся:

— Чудово сказано! Самса, а ти що думаєш?

— Я? Я не можу повірити, що люди докотились до такого. Що це і є завершення нашої цивілізації.

Стриба прокашлявся і взяв паузу. А потім посерйознішав:

— Правда про людей страшніша, ніж ми можемо собі уявити. Люди думають, що вони особливий вид. Назначений богом. Чи як вони кажуть? Створений по образу і подобі. Точно, так і кажуть. Насправді, це найстрахітливіший біологічний вид на планеті. Серійні убивці природи. Люди вирізали і винищили численні види тварин, поширюючись по планеті. Наприклад, коли прадавні люди прийшли у Австралію, то знищили всю мегафауну цього континенту. Дворізець — прекрасна, могутня тварина, що пережила 15 льодовикових періодів, не пережила нашестя кровожерливих людей...

Стриба перемкнув передачу і додав швидкості.

— Одним словом, Homo Sapiens жадібно винищували все на своєму шляху. Коли у результаті кліматичних змін, вони змогли перейти до північної Америки, то за кілька тисяч років стерли з лиця Землі види тварин, що існували там мільйони років! Люди нікого не щадили. Ну, і ось тепер, коли їм нічого не загрожує, люди вирішили знищити самих себе.

— Це не правда! — запротестувала Самса. — Давні люди намагались жити у мирі із природою. Намагались її зрозуміти і дотримуватись... законів. Шанували рослини і тварин.

— Ага, а потім, коли людей ставало більше, то вони трошки посували і рослини, і тварин. Ще трошки і ще трошки. А зараз вони просто знищили практично всіх тварин, котрі їм не подобаються, і здебільшого вирощують їх на забій. Корови, кури, тощо....

Самса стиснула губи і не відповіла.

— Але такий кінець — логічний. Логічний, — незворушно продовжив Стриба. — Тому що гляньте у космос — ви бачите там розумні цивілізації?

Він запитально глянув на нас у своє дзеркало.

— Ні, — відповіла Самса.

— Я не був у космосі, — буркнув я.

— Схоже, всі цивілізації самі себе знищують на певному етапі.

— Тоді люди все одно приречені?

— Ні, не приречені. Ніхто не знає точно. А ми — боги —  бачимо можливість запобігти знищенню. Війна уже почалась, проте поки що стадія не критична.