РОЗДІЛ І. БУДЕШ ВТІКАТИ?

Дивишся, як вітер зриває листя із дерев — ще вразливішим є життя людське. Але не перед природою. Не перед силами природи…

Я розкажу тобі одну легенду, один міф, про вид тварин, котрий винищив тисячі інших видів. Котрий призвів до вимирання тварин, які переживали льодовикові періоди. Котрий став найжахливішою подією на планеті — я розкажу тобі про цей вид тварин.

Вони назвали себе вінцем природи. Вони заполонили всю планету, збудували всюди свої оселі. Але потім почали убивати одне одного. НІХТО не загрожував їм і вони почали нещадно убивати одне одного. Це явище було назване війною і тому були найдені причини та мотиви...

Дивишся, як вітер зриває листя із дерев, але людське життя зриває інша людина.

*

Від Захара

Я боявся підійти до свого будинку. Побачив, як ракета пролетіла у небі і упала десь у іншому районі. Далеко від мене, але ж хтозна, куди потрапить наступний снаряд? Захар, думай! Чи є щось у квартирі дійсно дороге для тебе?

Все раптом знецінилось. Речі. Техніка. Навіть файли на моєму комп’ютері. До біса все! Гаразд — гроші. У сейфі стоїть готівка. Тоді зроби це швидко. І я побіг. Рвонув із місця, немов спринтер. Швидко добрався до під’їзду і кинувся сходами на свій поверх. У скронях гупав пульс, у голові — шуміло.

«Путін почав війну».

«Розпочались ракетні обстріли по всій Україні».

«Україна вводить воєнний стан».

Всередині квартири все було на своїх місцях. Я зайшов, зачинив за собою двері і чомусь відчув себе у безпеці. Наївно, правда? Я увімкнув телевізор і на якийсь час прикипів.

«Танки заходять в Україну з Білорусі».

«Росіяни атакували кордон у 5 областях і з Криму».

«Кремль за це відповість»: заява лідерів ЄС».

Аякже, лайно собаче він відповість. ЄС постійно лише «непокояться». Жалюгідні боягузи! Мене охопила лють, і я рушив на другий поверх своєї квартири, щоб взяти якийсь одяг у спальні. До біса все! Я не хочу замерзнути у лютому 2022 року лише тому, що дуже поспішав покинути свою оселю.

Поки я збирав одяг у сумку нічого не сталося. Було навдивовижу тихо. Я дістав гроші із сейфа, спакував все. Взяв павербанки, один нікчемний ліхтарик, трохи батарейок, якісь ліки. Словом, все що зміг знайти корисного. Спустився униз. Телевізор продовжував передавати новини.

«Нас атакують не лише бомби, а й фейки. Будьте уважним до інформації».

«Мобільний зв'язок працює, але можливі перебої».

«Міністр оборони: Військові роблять все, щоб не дати агресору шансу на прорив».

Я заглянув на кухню і побачив крізь вікно вдалині дим. А ще — вогні перестрілок. Десь далеко на обрії. Зроблю собі каву. Зненацька, стало байдуже і захотілось випити (можливо, востаннє) кави зі своєї кавової машини DeLonghi.

Мій мобільний почав вібрувати.

— Алло, Катя? Ти де? — промовив я у слухавку.

— Алло, Захар, прівєт. Я дома. Всьо харашо, — відповів мені манірний голос моєї дівчини.

— Нічого собі «всьо харашо», — фиркнув я, запускаючи процес у кавовій машинці. — Ти бачила, що війна почалась?

— Да, канєшно. Ну, ми же зналі, что так будет.

— Ви «зналі»? Зрозумів… То що, їдемо звідси?

— Куда? — щиро здивувалась вона.

— Подалі від танків і ракет.

— Да, нєт, Захар, ти чє? Єто всьо бистро закончіться. Украіна не сможет долго сопротівляться.

Я взяв чашку із кавою, повернувся до вікна і надпив. Всередині я уже майже закипів від люті.

— Думаєш, не зможе? І що буде?

— Здесь будєт Расія. Єто же хорошо. Украіна всєгда била под Расієй. Поубівают несколько националістов і всьо будет как раньше. Даже лучше! — запевнила вона мене.

Дивлячись у вікно, я зробив ще один ковток кави. Повільно видихнув.

— Катя, Катюша, Катєрінка. Сподіваюсь, до тебе прийде рота рускіх солдат і будуть ґвалтувати тебе тисячу і одну ніч. Аж поки ти не сконаєш, дурна ти курво.

Перш ніж вона встигла відповісти, я поставив слухавку та заблокував її номер.

«Українській війська знищили 6-й літак агресора».

А скільки у них взагалі літаків?? Сотні?

«Під Харковом знищили 4 російських танки».

А скільки у них загалом танків?? Тисячі?

Чудова кава! Рекомендую вам брати кавові автомати DeLonghi. Якщо виживите, звичайно.

Я вимкнув плазму, взяв у руки свої сумки та востаннє оглянув квартиру. Щось забув? Багато у руки все одно не візьмеш… У квартирі все виглядало так буденно, так спокійно, наче нічого не сталося. Немов війни не було. Острівець мирного життя. Мій рідний острівець.

Тут я писав свої книги, проводив час із друзями. Тут я колись о третій ночі знайшов на дивані місячне немовля. Місті, як я її назвав. Дитину, котру я полюбив. Дівчину, котру я зненавидів. Жінку, котру я обожнював. І вся ця історія викарбувалась величезним шрамом на моєму серці. Гарні були часи насправді. Безтурботні, легкі.