ПОЧАТОК. ТУР’Я. 3

«Раптом з мирноти та в чорну чорноту».

Ніл Янг

Від Захара

Не знаю, чи це інстинкт, чи щось інше, але я одразу збагнув — настав час виживання. Я повинен зробити все, щоб просто уціліти. Немов у дикій природі — кожен сам за себе.

Схопивши свої речі, я вибіг із кав'ярні. Місто охопила паніка. Над головою вила сирена — повітряна тривога. Пронизлива, як у фільмах. Здається, я чув її уперше у житті. Але навіть вона не могла перекрити звуки вибухів, що прокочувались містом. Важко було зрозуміти — вони поруч чи дуже далеко.

На мить я завмер і поглянув у небо над головою — там пролетів воєнний літак... Захар! Прокинься! Оговтавшись, я кинувся до свого автомобіля. Відімкнув його і почав вирулювати на дорогу.

Що далі? Який план дій?

На дорозі уже встигло статись кілька ДТП. Проте я бачив, як після зіткнення, водії навіть не спинили машини, а рушили далі. Дійсно, хто зараз буде викликати поліцію? Смішно...

Таке буває лише уві сні — жахливе відчуття, що пронизує все довкола. Якась моторошна, всеохоплююча атмосфера тривоги. Буває, насниться тобі жахіття, ти прокинешся і розумієш, що у житті такого не буває. Полегшено видихаєш свій сон.

Але не зараз. Інстинкт підказував — потрібно вижити.

— Алло, алло, чуєш мене?

— Захар! Захарчик! Ти де? — лунає схвильований голос мами із телефона, котрий я причепив на панель, поки намагався зрозуміти, як мені краще добратись додому.

— У центрі. Їду додому. Що сталось?

— Війна почалась. Війська вдерлись в Україну.

— Я чую вибухи...

— О Господи! Біля тебе?

— Не знаю. Я поки нічого не бачу. Сирена виє. Що передають? Телевізор показує?

— Так. Зараз йдуть лише одні новини. На всіх каналах один сигнал.

— Що кажуть?

— Колони йдуть. Цілі колони танків, воєнних машин. Бомбардують ракетами. Літаки їхні...

— А наші?

— Ох, Захар, що наші? Їх менше... я не знаю, разів в десять? Воюють. Наші відбиваються, але ці дуже швидко захоплюють... Захар, тобі треба тікати. До нас на Захід. Тут ще безпечно.

— У вас тихо?

— Поки так.

— Добре. До столиці їм ще далеко. Виберусь. Скажи татові, що все добре... Ну, не добре, але якось буде.

— Та ясно... — схлипнула мама. — Бережи себе.

— Обнімаю.

Я перервав зв'язок. За час розмови я вибрався на вулицю, що прямувала до мого будинку. І побачив людей, які похапцем виносили речі із квартир та вантажились у автомобілі. Як навіжені. Діти, жінки, чоловіки — всі перемішались. Я пригальмував і упіймав заплаканий погляд маленької дівчинки. Вона завмерла та не відводила очей. Я спробував підморгнути їй і помахав рукою. Мовляв, все буде добре. Вона витерла сльозу із щоки. Я показав їй кулак і суворо примружився, тобто, будь сильною. І вона кивнула, міцно стискаючи у руках свій жовто-блакитний наплічник.

Захар, ти також маєш бути сильним. Кому ще зателефонувати? Своїй дівчині, мабуть...

Після зникнення Калі, я, можна так сказати, пустився берега — алкоголь, дівчата, легкі наркотики. Книга, котру написала мені Богиня, здобула світову славу. Мені довелось їздити по всьому світі, щоб презентувати роман. Гроші сипались, мов із відра. І я вважав, що заслужив все це. Особливо, після тих тортур, що зазнав із Калі...

І ось зараз у мене була дуже вродлива дівчина із низькими інтелектуальними... потребами? Катерина.

Гудки йшли, а вона все не піднімала слухавку. Хай йому чорт! Я перервав виклик і повернув до своєї багатоповерхівки. І побачив нарешті їх — височезні чорні клуби диму. Гігантські щупальця, що тягнулися із землі до небес.