ПОЧАТОК. ТУР’Я. 2

“Хто ти?” Мені не подобається це питання. Воно для мене нічого не значить. “Звідки ти прийшов і куди прямуєш?” — ось таке для мене найбільш значуще. Скажи мені звідки ти прийшов, і я буду знати хто ти. Розкажи, куди прямуєш, і я буду знати, ким ти хочеш стати. Дорога. Наш шлях — ось, що визначає людину. Чи навіть будь-кого іншого...

Звідки я? Я прямую із безлічі життів. Безлічі народжень та смертей. Із ненависті і любові. Не я вибирав ці життя, але я прийняв ці долі.

У кожного в житті є лише дві речі — його дорога і дім. Так ось: у мене є лише дорога. Безкінечна і непередбачувана. Ритуал дороги — це ритуал Вітру. Того, який нещадний до всього людського. Вітру-злодія, що краде у нас все, що ми цінуємо. Вітру-убивці... І я звик до смерті, і я прийняв її.

А куди ж я прямую? На це відповім вам так — я не знаю, що таке Дім.

— Ти знаєш, куди ти потрапив? — питає мене хтось із сутінків приміщення одразу при вході.

Я озираюсь по боках. Це схоже на якийсь бар. Кілька десятків відвідувачів, котрі ховаються у темряві. Вони щось випивають, перекидаються словами, немов гральними картами. Тихо звучить музика і бармен чомусь вкручує лампочку, котра щойно перегоріла над барною стійкою.

— Подібне на якийсь бар, — стинаю я плечами. — А ти що скажеш?

— Я не знаю. Я тут уперше... — розгублено торочить незнайомець, і я врешті бачу його округле, злякане обличчя. — Не знаю, як опинився тут. Чи спочатку я був поруч, а потім зайшов сюди?.. Це інший світ? Це сон?

“Новенький”, — подумав я і стомлено видихнув. Цього ще мені бракувало.

— Ні те, ні інше. Це місце, де збираються мандрівники. А взагалі, я не інформаційна довідка. Запитай на барі.

— У бармена? Він мені розповість?

— Хтозна.

Я рушив уперед, намагаючись обійти нав'язливого персонажа. Ніхто не звернув на мене увагу — всі тут були немов привиди самих себе. Нікому нема діла до чужих історій — кожен прагне пізнати свою власну.

— Доброго вечора. Налий мені рому, — попросив я у бармена, опинившись біля стійки.

Тут було найбільше світла і всі предмети набували невластивої для цього місця чіткості.

— Зараз буде, Буревій, — кивнув він і відвернувся.

— Буревій? — пролунав жіночий голос за моїм лівим ліктем, і я схилив голову. — Яке цікаве ім’я. Що воно означає?

Не поглянув у її бік, адже зустрітись очима — значить зав’язати розмову. А у цьому місці це нічим добрим не закінчиться.

— Ти не знаєш? Сильний вітер.

— Я знаю. Але чому ти носиш таке ім’я? Чи прізвисько.

— Воно має своє походження. Не збираюсь розказувати тобі історію свого життя.

Жінка поруч весело фиркнула:

— «Історію свого життя»! Ти смієшся? Ми не живемо. Ми всі тут мандрівники. Ти ж в курсі?

— Так, звичайно.

Бармен поставив переді мною склянку із ромом, і я швидко вхопився за неї. Проте, перш ніж скло торкнулось моїх губ, переді мною з’явилась жіноча рука із маленькою чаркою.

— Вип’ємо? — сказала вона, і тут я не втримався — повернув голову до співрозмовниці.

Починати розмову із чоловіком — це ще півбіди. Ти знаєш, куди вона може привести. Як правило, це буде просто ввічливий обмін кількома фразами. Зате розмова із жінкою —  це зовсім інша історія. Ти ніколи, я повторюю, ніколи не знаєш, куди вона може тебе привести і чим закінчитись. Можливо, твоїм тріумфом, а можливо — гибеллю.

Вона дивилась на мене. Прямолінійно, я би сказав. Маленькі, вузькі губи, трохи привідкриті. Сірі очі і миловидне обличчя. Але руки її… говорили багато про що. Я помітив це, бо її рука була найближче до мене.

Що ж, Буревій, здається мені ти встряв.

— Вип’ємо, — похмуро кивнув я, і ми цокнулись склянками.

Вона спорожнила свою чарку одним махом. Скривилась, прикривши лице долонею, і стукнула склянкою по дерев’яному прилавку. Я надпив лише трохи рому.

— Повтори, будь ласка, — гукнула жінка бармену.

— Що ти п’єш? — запитав я.

— Це називається «шот». Ядерна суміш всякого алкогольного зла, яку треба випити одним махом.

— Зрозумів.

— Буревій, ти завжди такий похмурий чи лише по понеділках? — глузливо запитала вона.

— А як тебе звати? Ти не сказала.

— Мене? А хіба у нас є право на якісь імена? Ми проживаємо багато життів, але жодне не належить нам.

Я замислено гмикнув і зробив ще ковток рому. Бармен поставив повну чарку перед моєю співрозмовницею.

— Ти тут вперше… — глухо промовив я.

— Де «тут»? — перепитала вона і, квапливо схопивши чарку, відвела погляд.

— У Тур’ї.

Всім, хто тут вперше — страшно. Дуже страшно. Не так лячно помирати. Не так жахливо терпіти біль, переживати будь-яку втрату, як потрапляти у місце, про яке ти нічого не знаєш. Із безвиході у безвість, я би це назвав.