ПОЧАТОК. ТУР’Я.

«Лише присутність світла дає нам змогу зрозуміти, як багато довкола темряви»...

Нотатки, джерело цитати втрачене

«За хвилину до того, як з'явишся ти, я тебе передчую».

Сергій Жадан

Кава підкорила увесь світ. Дивовижно, як цей напій так поширився у кожному куточку нашої планети. Багато що і хто прагнули підкорити світ, але це не вдавалось. Гітлер прагнув підкорити, наприклад. Комунізм хотів це зробити.

Що ж, можливо, тому що кава — це легенький наркотик?

Я сидів у кав’ярні на одній із вулиць столиці і прикипів поглядом до вікна. Переді мною на столику стояв ноутбук та чашка кави. Уже друга чашка... Чи третя? Не пам’ятаю точно. За вікном люди снували по своїх справах, зеленіли дерева та сонячне проміння пускало зайчики у обличчя перехожих. На екрані ноутбука біліла порожня сторінка непочатого тексту.

Тут мав бути мій новий роман. Той, який уже давно чекають мої читачі і видавці. Той, який я уже не можу почати півроку. Я зітхнув і надпив трохи холодної кави із чашки. Легкий-легкий наркотик проникнув у моє тіло. Може справа у кольорі? У тому, що він чорний?

Дзенькнули двері кав’ярні і хтось увійшов. Але я не звернув уваги — мій погляд був наче загіпнотизований вікном. Я спробував згадати, як було легко колись писати. Це відчуття легкості та одержимості водночас, коли пальці немов навіжені бігають по клавіатурі, а потік думок такий швидкий, що заледве встигаєш записувати... Нестерпна легкість буття — ось чим було для мене письменство.

— Доброго дня. Що бажаєте?

— Допіо.

— Тут чи з собою?

— Сcобою.

Адже ніхто не вимовляє «ІЗ собою». Але стривайте…

Раптом, немов через товсті шари сновидінь, я упізнав щось знайоме. Голос жінки, що прозвучав у приміщенні — немов жало із минулого. І я прокинувся від сну.

Вона прямувала до мене. Проклята жінка. Богиня, що колись з’явилась маленьким немовлям у моєму домі. Що колись була нестерпним підлітком у моїй оселі. Що колись зробила зі мною... Я провів її застиглими від страху очима. Жінка не дивилась на мене — лише лагідно ковзнула карими очима по моїй персоні і граційно наблизилась до мого столику. Опустилась на стілець. Я відчув її запах.

Зараз вона виглядала на років 35. Із довгим темним волоссям та трохи смаглявою шкірою. На ній був елегантний тонкий плащ і декілька ювелірних прикрас. Що й казати, її вигляд був як завжди розкішним.

— Ну? Упізнаєш? — запитала Калі, нарешті вп’явшись у мене своїм поглядом.

Немов якась нелюдська сутність увірвалась у мою душу. Як лютий вітер вдирається всередину оселі крізь відчинені двері. Хоча, чому «немов нелюдська»? Це і була вона — істота, що має мало спільного зі звичайним, земним світом. Я добре знав її справжнє ім’я. Її багатоликість.

— Звичайно упізна...в тебе, Калі.

Вона злегка посміхнулась. До нас чомусь підійшла бариста і поставила перед жінкою чашку кави.

— Прошу, ваша кава, — шанобливо промовила вона, ніби знала, хто тут сидить.

Можливо, люди інтуїтивно відчувають присутність богів поруч? Кава була у скляній чашці, хоч Калі просила із собою. І що це взагалі могло означати? Вочевидь, нічого доброго. Візит Калі — це завжди недобра звістка для простої людини.

— Ти майже не змінився, Захар, — вона із вдаваною ніжністю оглянула моє обличчя.

— Не знаю, не знаю... Знайомі кажуть трохи посивів, — обережно відповів я.

Доводилось зважувати кожне слово.

— Все ще намагаєшся написати хороший роман? — жінка кивнула на ноутбук.

Я здригнувся — згадав, як вона мені минулого разу допомогла написати мою найкращу книгу. Як давно це було? П’ять років тому?..

— Працюю над цим. Кращого, ніж ти мені написала, уже не буде.

Вона взяла паузу, опустила погляд до кави внизу, а потім пильно глянула на мене:

— Буде, Захар. Буде.

По моїй спині сипнув мороз. Я мимоволі відхилився на спинку стільця. Ноги наче занурились у розпечену грань. У кав’ярні негучно грала музика. Сиділо декілька відвідувачів. Хтось читав книгу, хтось гортав стрічку новин у смартфоні, хтось тихо розмовляв. Нічого не обіцяло біди. Окрім одного — присутності богині просто поруч зі мною. Це тому, що вона була не з тих богинь, котра огортає тебе своєю любов’ю. Не з тих, хто дарує радість і прощення...

— Якою ціною? — грубо запитав я, нахмурившись.

Вона була дуже привабливою. Важко було думати про щось інше, окрім її неземної вроди. Чи зміг би я знову кохатись із нею? Адже тепер я знав, чого це може коштувати для смертного — кохатись із несамовитою стихією.

— Чим вища ціна — тим більший здобуток. Хіба не так?

Вона одним махом випила своє допіо і видихнула. Я відчув цей запах кави, що так м’яко підкорив увесь світ. Можливо, саме у цьому таємниця?.. Я відчув той страх, котрий відчував колись давно. П'ять років тому? Страх за свою душу.