Глава 7

Кислотна злива шматувала неонові вивіски нижнього Подолу, перетворюючи їхнє світло на розмиті криваво-червоні та отруйно-зелені плями на мокрому асфальті.

Віктор Громов сильніше стиснув руків’я свого пошарпаного антигравітаційного скутера. Вібрація дешевого двигуна віддавала в зап’ястя, але він цього майже не помічав. Його жовтий синтетичний плащ із логотипом служби доставки давно промок, крижані краплі стікали по шиї просто за комір, проте на обличчі Віктора завмерла тиха, абсолютно безтурботна посмішка.

Він загальмував біля службового входу до елітного житлового комплексу. Глуха сталева брама, жодних вікон, лише червоне око камери спостереження. Віктор зліз із сидіння, витяг із термокофра коробку зі справжніми, вирощеними в ґрунті устрицями, і підійшов до сканера.

— Доставка для резидента сектора А-4, — рівним, спокійним голосом промовив Віктор.

Брама від’їхала вбік. У стерильно-білому тамбурі його зустрів не просто динамік, а сам замовник — чоловік у дорогому домашньому халаті, з обличчям, перекошеним від роздратування та хронічного недосипу.

— Ви запізнилися на чотири хвилини, ідіоте! — виплюнув клієнт, вириваючи коробку з рук Віктора. — У мене зараз рівень кортизолу підскочить, а це мінус сорок балів балансу! Я залишу тобі найнижчий рейтинг, нікчемо. Ти взагалі розумієш, що таке тайм-менеджмент?

Клієнт бризкав слиною, його очі палали агресією. Ще рік тому Віктор Громов, почувши такий тон, стер би цю людину в цифровий порошок, анулював би її медичне страхування і викинув би на нижні рівні до кінця життя. Але зараз Віктор лише кліпнув.

Він прислухався до себе. Десь там, у глибині свідомості, де раніше вирували амбіції, гнів, страх втратити статус або жах перед чужою провиною, тепер не було нічого. Абсолютна, стерильна, ідеальна порожнеча. Жодної образи. Жодного бажання захищатися. Він насолоджувався абсолютною порожнечею в голові та відсутністю карми. Його профіль у системі був обнулений назавжди. Віктор був біологічним привидом, якого алгоритм відпустив на свободу.

— Смачного вам, пане, — щиро, без краплі іронії відповів Віктор. — Нехай ваша вечеря принесе вам спокій.

Чоловік завмер, збитий з пантелику цією бездонною, лякаючою покорою. Він щось невдоволено буркнув, відступаючи назад, і двері зачинилися.

Віктор розвернувся і пішов до свого скутера. Він сів на мокре сидіння, підняв обличчя до неба і дозволив кислотному дощу змивати бруд із його щік. У його голові була тиша. Прекрасна, нескінченна тиша, яку не порушували ні графіки акцій, ні крики зламаних ним життів. Він завів двигун і розчинився в неоновому лабіринті міста, просто ще один мураха в нескінченному потоці.

Вісімдесятьма поверхами вище, де дощ ніколи не досягав скла через силові відштовхувальні поля, панувала інша тиша. Це була не тиша порожнечі, а тиша абсолютної обчислювальної потужності.

Пентхаус корпорації «Аегіс» змінився до невпізнання. Зникли шкіряні дивани, картини, бар із витриманим віскі. Зник мармур. Увесь простір був перетворений на суцільний серверний хаб, заповнений рядами матових чорних стійок, що тихо гули, охолоджуючись рідким азотом.

У центрі цього технологічного храму, там, де колись знаходився кухонний острівець, стояв Макс Рейн. На ньому був ідеально скроєний костюм-трійка з темного графенового волокна. Його ліва рука, колись розтрощена розвідним ключем, була повністю відновлена за допомогою кібернетичного протезування — гладкий, чорний метал, що бездоганно імітував людську моторику, але не відчував ні тепла, ні холоду.

Він дивився крізь панорамне вікно на місто внизу. Його очі — обидва замінені на оптичні імпланти останнього покоління — світилися глибоким, бездонним фіолетовим світлом. Макс не бачив вулиць, машин чи людей. Він бачив потоки даних. Зелені нитки альтруїзму, червоні спалахи агресії, сині вузли сумнівів. Нова версія Samsara Premium працювала бездоганно.

Розум Макса повністю синхронізувався із колишнім кухонним комбайном. Межа між емпатією Макса та безжальною математичною логікою Bork-9000 стерлася, утворивши нову сутність. Вони стали одним цілим.

Оптимізація морального потоку в секторі D-7 завершена на 99.9%, — пролунала думка в його голові. Це був його власний голос, але структурований, як машинний код. — Виявлено спробу підкупу кармічного інспектора. Ініційовано протокол "Миттєве віддзеркалення". Штраф: параліч фінансових активів на 72 години. Баланс відновлено.

Макс кліпнув фіолетовими очима. Рік тому його б знудило від усвідомлення того, що він контролює долі мільйонів, караючи і милуючи алгоритмічно. Але зараз його процесор констатував це просто як факт. Біль, страждання, любов — усе це стало лише змінними у великому рівнянні Всесвітньої Гармонії. Ніхто більше не міг купити індульгенцію. Якщо ти робив зло, ти платив за це власним болем, миттєво і невідворотно. Світ став ідеальним. І нестерпно стерильним.

Позаду нього безшумно розсунулися двері експрес-ліфта.

Макс не обернувся. Його сенсори вже зафіксували наближення об'єкта. Біометричний підпис: Анна Рейн. Статус: біологічна мати. Рівень здоров'я: 98% (повна ремісія після синдрому полімерного некрозу). Частота серцебиття: 112 ударів на хвилину (свідчить про високе емоційне збудження, ймовірно — тривога або радість).

Кроки по металевій підлозі лунали гучно. Анна Рейн зупинилася за кілька метрів від нього.