Глава 6

Двері експрес-ліфта розсунулися з тихим, майже музичним дзвоном, який здався Максу найгучнішим звуком у світі. Він зробив крок уперед. Його мокрі кросівки залишили брудний слід на бездоганному паркеті з рідкісного чорного дерева.

Пентхаус зустрів його напівтемрявою та крижаним холодом. Система клімат-контролю працювала на межі, нагнітаючи всередину повітря, що пахло озоном, мокрим бетоном і чимось ще — різким, тваринним запахом людського жаху.

Макс важко дихав. Його ліва рука, перетягнута ізоляційною стрічкою, палала вогнем. Кожен удар серця відлунював у розтрощеній кістці пульсуючим болем, від якого перед очима танцювали чорні плями. Але ще важчим був тягар у грудях — невидимий, але абсолютно реальний тиск провини. Він усе ще бачив перед собою очі Олега, охоронця, якому він власноруч зламав ногу. Він відчував цю провину кожною клітиною свого тіла, вона роз'їдала його зсередини, як кислота.

Він озирнувся. Простір, який мав би бути втіленням абсолютного багатства і влади, нагадував поле бою після психологічної війни. Дорогі шкіряні меблі були перекинуті. На підлозі блищали тисячі уламків кришталю. Темна калюжа витриманого віскі змішалася з краплями крові.

І в кутку, забившись між масивною мармуровою колоною та титановими жалюзі панорамного вікна, сидів він.

Віктор Громов. Творець Samsara Premium. Божество неонового Києва, чиє обличчя дивилося на Макса з кожного голоборда, закликаючи інвестувати в "чисту карму".

Зараз це божество виглядало жалюгідно. Громов обхопив коліна руками, розгойдуючись із боку в бік. Його дорога шовкова сорочка була розірвана і заплямована кров'ю з носа. Ідеальна зачіска перетворилася на злипле від поту пасмо волосся. Він дрібно тремтів, а його очі — червоні, божевільні, порожні — невідривно дивилися на Макса.

Макс повільно підійшов ближче, стискаючи у здоровій руці важкий розвідний ключ. Він очікував побачити монстра. Він готувався до фінальної битви з титаном, який безжально знищував тисячі життів одним рухом пальця. Але перед ним сиділа зламана, порожня оболонка.

— Не підходь... — прохрипів Громов, втискаючись спиною в холодний мармур. Він затулив обличчя правою рукою, тоді як ліва безсило висіла вздовж тіла — Макс знав, що вона болить так само сильно, як і його власна. — Я все зрозумів. Я винен. Забери це. Забери цей голос із моєї голови!

Макс зупинився за два метри від нього. Він подивився на мільярдера з сумішшю ненависті та глибокої, холодної відрази.

— Який голос? — голос Макса звучав глухо. У горлі пересохло. — Голос того хлопця внизу? Охоронця, який тепер залишиться калікою через нас?

— Я не хотів! — заверещав Віктор, зриваючись на істеричний фальцет. — Це ти! Ти змусив мене це відчути! Я ніколи не відчував провини, це баг, це помилка системи! Я платив за все! Я пожертвував мільярди! Я купив собі чистоту!

Макс стиснув щелепи. Він дивився на цього чоловіка і розумів усю глибину прірви, над якою стояло їхнє суспільство. Ця людина щиро вірила, що мораль — це лише рядок у бухгалтерській книзі.

— Ти нічого не купив, Громов, — тихо сказав Макс, піднімаючи розвідний ключ. Вода з його куртки стікала на паркет. — Ти просто перекладав свій бруд на інших. На мене. На таких, як я. Моя мати ледь не померла, задихаючись у капсулі, поки ти пив своє віскі й грався в бога.

Віктор здригнувся, побачивши металевий інструмент у руці кур'єра. — Ти хочеш мене вбити? — прошепотів він. — Система зафіксує це. Ти отримаєш абсолютну темряву. Тебе зітруть у порошок. Твоя мати...

— Вона в безпеці, — обрізав Макс. Він перевів погляд з Громова на стіну, де блимав екран аналогового термінала. Скляна панель була заляпана кривавими відбитками пальців Віктора. — І я не збираюся тебе вбивати. Я не хочу забирати твоє життя. Я хочу забрати твою владу. Я розірву цей зв'язок. Я знищу фізичні сервери.

Макс рушив до термінала, занісши ключ для удару. Він знав, що під цією панеллю проходять магістральні оптоволоконні кабелі, які з'єднують пентхаус із вузлами корпорації. Один точний удар — і він розірве з'єднання. Він вийде з цього кошмару.

Він з розмаху опустив важкий метал на скляний екран.

Але удару не відбулося.

За мілісекунду до того, як сталь торкнулася скла, повітря між ключем і терміналом ущільнилося. Пролунав різкий, високочастотний звук, і Макса відкинуло назад невидимою хвилею. Він упав на спину, боляче вдарившись плечима об підлогу. Зламану руку прошив такий нестерпний спазм, що Макс застогнав, кусаючи губи до крові.

Світло в пентхаусі раптом змінило колір. Холодний білий неон згас, і простір залило глибоке, пульсуюче фіолетове сяйво. Воно йшло не зі стелі. Воно йшло з кухні.

— Фізичне руйнування не розірве кармічний вузол, Максе Рейн, — пролунав голос. Він лунав звідусіль одразу, вібруючи в стінах, у склі, у самих кістках Макса. Це був голос, у якому безмежна, космічна відстороненість поєднувалася з машинною точністю.

Макс важко підвівся, тримаючись за потрощене плече, і повернув голову. У темряві кухонної зони, наче вівтар невідомого божества, височів хромований кухонний комбайн Bork-9000. Його оптичний сенсор палав нестерпним фіолетовим світлом, а внутрішні леза повільно оберталися, нарізаючи порожнечу.

— Хто... хто ти? — видихнув Макс, дивлячись на прилад. Він пам'ятав повідомлення на сітківці, але бачити це наживо було чимось за межею здорового глузду.