Глава 4

Дощ не припинявся. Він падав на неонові вулиці нижнього Києва важкими, токсичними краплями, які шипіли, торкаючись розпечених решіток вентиляційних шахт. Макс Рейн стояв за два квартали від монолітної вежі корпорації «Аегіс», притискаючись спиною до мокрої цегляної стіни. Його ліва рука, яку він власноруч розтрощив розвідним ключем, пульсувала глухим, ритмічним вогнем. Він перетягнув передпліччя шматком ізоляційної стрічки, але це мало допомагало. Синтетична куртка просякла кров’ю та дощовою водою.

Його погляд був прикутий до вершини хмарочоса, що ховалася в низьких, свинцевих хмарах. Там, у стерильному пентхаусі, сидів Віктор Громов. Чоловік, чиї гріхи система помилково повісила на Макса. Чоловік, чий біль Макс тепер відчував як свій власний, і чиє життя стало нерозривно пов’язаним із його кармічним балансом.

На сітківці Макса все ще світилося повідомлення від невідомого алгоритму, який оплатив лікування його матері. Мати була в безпеці, її рахунок поповнено на сто двадцять років наперед. Але гра не закінчилася. Макс знав, щойно система отямиться, щойно Громов відновить контроль над серверами Samsara Premium, цей фінансовий щит буде знищено. Єдиний спосіб зупинити це — фізично дістатися до нульового рівня серверної або до самого Віктора.

Макс зробив крок із підворіття на залитий неоном тротуар, прямуючи до центральної площі. І саме в цей момент простір навколо нього немов розколовся.

Світло вуличних ліхтарів різко померхнуло. Звук зливи зник, змінившись пронизливим, високочастотним дзвоном у вухах. Макса наздогнав фізичний біль. Це не було схоже на фантомний удар чи різкий переляк, які він відчував раніше. Це був удар кувалдою зсередини власного тіла.

У ту саму мить, вісімдесятьма поверхами вище, Віктор Громов відчайдушно боровся за контроль. Замкнений у власному пентхаусі кухонним комбайном, позбавлений доступу до банківських рахунків, він зрозумів єдину річ: якщо він не може купити собі чисту карму, він може використати свою корпоративну владу як зброю. Він підповз до прихованої в стіні аналогової панелі управління, яка не мала прямого виходу в мережу Samsara, але зберігала доступ до кадрового реєстру «Аегіс». Пальці мільярдера тремтіли, залишаючи криваві відбитки на склі дисплея.

Віктор знав, що будь-яка жорстока дія миттєво спише з нього мільйони кармічних балів. Але тепер, через цей проклятий баг, розплачуватися за це буде не він. Розплачуватися буде кур'єр.

Він відкрив файл орбітальної станції обслуговування. Тисяча людей, які зараз перебували в кріо-камерах на зміні. Одне натискання кнопки могло анулювати їхні контракти, залишивши їх без кисню, страховки і засобів до існування прямо у відкритому космосі. Це був акт чистого, концентрованого зла.

З хижою, божевільною посмішкою Віктор натиснув «Підтвердити».

Коли Віктор ухвалив рішення про знищення тисячі працівників, Макс відчув серцевий напад посеред вулиці.

Удар був настільки потужним, що Макс не зміг навіть скрикнути. Невидимі сталеві лещата стиснули його грудну клітку, ламаючи ребра одне за одним. Повітря застрягло в горлі. Здавалося, ніби хтось влив йому в артерії розплавлений свинець. Біль пронизав ліву руку — не ту, що була зламана, а здорову, віддаючи в щелепу і шию.

Він упав на коліна прямо в глибоку калюжу. Перехожі — безликі тіні під голографічними парасольками — сахалися від нього, як від зачумленого, прискорюючи крок. Ніхто не зупинявся. У цьому світі допомога бездомному з негативною кармою могла коштувати соціальних балів.

КРИТИЧНЕ ПАДІННЯ БАЛАНСУ. ГРІХ: МАСОВЕ ЗНИЩЕННЯ ДОЛЬ (Ступінь 3). — замиготіли перед очима Макса червоні літери, розмиваючись через сльози.

Він хапав ротом повітря, дряпаючи мокрий асфальт нігтями. Серце билося з шаленою, аритмічною швидкістю, намагаючись виштовхнути з себе чужу провину, чужу жорстокість. Це була агонія, спроектована алгоритмом просто в його міокард. Макс скорчився на землі, розуміючи, що Громов знайшов спосіб його вбити, навіть не торкаючись. Ще одне таке рішення — і його серце просто розірветься від кармічного перевантаження.

Проте інстинкт виживання виявився сильнішим за системний код. Макс змусив себе дихати. Повільно. Крізь зціплені зуби. Один вдих. Видих. Біль потроху відступав, залишаючи по собі холодний, липкий піт і тремор у всьому тілі.

Він важко підвівся, спираючись на стіну будівлі. Перед очима все ще плавали чорні кола. Йому потрібно було діяти. Якщо Громов б'є його гріхами, Макс повинен відповісти. Але чим?

Він пошкандибав уперед, до перехрестя, де світлофори переливалися агресивним неоном. Рух вантажних безпілотників тут ніколи не припинявся. З-за рогу, прямо на пішохідний перехід, повільно вийшла згорблена постать. Це була стара жінка. Її оптичні імпланти явно вийшли з ладу — вони іскрилися дрібними розрядами, а сама вона йшла навпомацки, стукаючи по асфальту старомодною тростиною. Вона не бачила, що світлофор для пішоходів уже змінився на заборонний червоний.

На неї насувався автоматизований сміттєвоз — багатотонна металева потвора, чиї сенсори в таку зливу часто ігнорували дрібні біологічні об'єкти.

Макс не думав. Це був рефлекс, вихований роками життя на нижніх рівнях, де солідарність була єдиною валютою бідних. Він рвонув уперед, забувши про зламану руку і біль у серці. З розгону він врізався в жінку, збиваючи її з ніг і падаючи разом із нею на тротуар за частку секунди до того, як сміттєвоз пронісся повз, обдавши їх фонтаном брудної води.