Розділ 9.8

Це останній розділ ЦІЄЇ ЧАСТИНИ. Дуже важливо, якщо вам подобається книга, то щоб ви поклали на неї своє ❤️. Це допомагає автору рости і знаходити нових читачів. А ще це топливо для потужної роботи! Дякую ✨️

Безмежний Всесвіт і свідомість у ньому.

Зоряний мандрівник, що блукає нескінченним космосом. Скільки зірок він зустрів на своєму шляху? А чи знає він Землю? Чи бачив край Всесвіту? Він мусить вижити, щоб дати відповіді.

Аделіна мимоволі схилила коліно перед прибульцем. Їй здалося, що він величний.

— Могутній ілюмін, — напівпошепки мовив Арман. — Треба бути обережним.

Дівчина спантеличено поглянула на коханого. Щоб сам Арман злякався?..  Та хто він такий, цей прибулець?

Вона ризикнула торкнутися пілота, щоб знайти хоч якісь відповіді. І цей дотик змінив усе. Його енергетика була їй знайома...

Аде Ішу різко відсмикнула руку. Ні... Можливо, просто здалося... Але ті слова, що сказав їй Евіль уві сні... Чи не це він мав на увазі? Свій прихід...

Дівчина хотіла попередити Армана, але з'явився інший гість.

— Гей! Усе гаразд?! — долинув уже знайомий голос.

Арман озирнувся на звук летючої стріли. Спіймав її над головою і одразу ж повернув Таміну, жбурнувши щосили.

— Ти не знахабнів часом?! — люто запитав він.

Стріла вп'ялася принцу просто під ноги.

— Нічого не маю проти, рідзаре, але може, не варто чіпати... ось це? — скептично запитав він, натягнувши тятиву.

Стріла в кліп ока встромилася біля голови прибульця.

Арман різко підвівся.

— Слухай, Таміне! Подбай про нього, достав у наш штаб! І зараз не до твоїх ігор! — наказав він і переламав стрілу навпіл.

Принц скривився.

— Що?! Я не буду...

— Будеш! Я так сказав! — розлютився Арман.

— Погано скінчиться, — буркнув Тамін, бажаючи піти. Але гнівний рик змусив його застигнути.

— Виконуй наказ! Чи ти забув, кому клятву давав?!

Під ступнями Каардана підлога вкрилася тріщинами від напруги.

Принц важко зітхнув.

— І душею, і тілом, і майбутнім... — прошепотів він, опустивши погляд.

Аделіна протяжно моргнула, намагаючись все осягнути. Її мозок мав вибухнути від кількості недавніх потрясінь.

Армана послухався принц правлячої династії? Що взагалі відбувається?

Тамін почав піднімати ілюміна.

Каардан, вдоволено спостерігаючи, схрестив руки на грудях і віддав наказ:

— Зустрінемося біля озера Хаа. Завтра. До того часу спробуйте привести його до тями. І не дай боже, з ним щось трапиться!

Принц закинув прибульця собі на плече.

— Зрозумів! Буде виконано! — вигукнув він і показав особливий жест пальцями.

— В ім'я Абррара! — самовдоволено промовив Арман і схрестив пальці навзаєм.

Тамін поспішив зникнути.

— Оце так пристрасті! — дозволила собі здивуватись Аделіна.

— Скоро тут будуть кластери. Ця ніч обіцяє бути неспокійною, — повідав воїн, готуючись.

Знову небезпека?..

Раптом із двору долинув гуркіт. Арман миттю напружився, притягнув до себе каїрі й міцно обійняв, наче найцінніший скарб. А потім, зібравши внутрішню силу, розправив крила — величезні, перетинчасті, кольору запеченої крові.

У цю мить він перевтілився. Його тіло почало змінюватися: крізь пасма волосся проступили роги, зіниці звузилися до зміїних щілин, а шкіра вкрилася багряною лускою. Пазурі на руках видовжилися, перетворившись на смертоносну зброю. Грізна й містична іпостась істинного шакадара.

Аделіна затамувала подих, намагаючись приховати жах, що сковував тіло.

Він підняв на неї вогненний погляд і хижо посміхнувся, оголивши гострі ікла.

— Політаємо! — пророкотів він, глянувши на діру в даху.

Кілька могутніх помахів крилами — і він уже ширяв у небі, там, куди інші могли дістатися лише за допомогою техніки.

Дівчина притиснулася до нього, відчуваючи під ногами пустоту.

— Аделіно... — демон вимовив її ім’я з такою ніжністю, що страх на мить відступив.

— Що?.. — ледве видихнула вона.

— Попереду на нас чекає битва. Будь готова, — промовив Арман, легенько торкаючись пальцем її губ.

А потім цей монстр поцілував її — дико, відчайдушно, не даючи забути, хто він насправді. На мить, літаючи високо в небі, вони дозволили собі забути про все. Коли серце калатає гучніше за вибухи за спиною, чи не кохання це, справжнє і шалене?..

Та щойно їхні вуста розімкнулися, світ нагадав про себе болем. Десятки спалахів осяяли долину. Гуркіт, вибухи й ледь відчутний запах смерті.

Арман войовниче звузив очі. Внизу розгорталося пекло.

— Кластери… Влаштували черговий геноцид. Цього разу — людям забутих пісків, — глухо промовив він.

Аделіна похолола. Геноцид?..

— Страшно, — це слово було все, на що вона спромоглася.

— Цей світ жорстокий, Адель. Вчися виживати. Бо раптом мене не буде поруч…

Він уперше назвав її скороченим ім’ям, і так суворо, що дівчина миттю зібралася.

— Я боротимуся!

Вона дивилася на його суворе обличчя і розуміла: з ним вона не пропаде. Він летів крізь хаос, не виказуючи страху — сильний, непохитний воїн. І дивлячись на нього, вона раптом побачила не просто ворога, героя чи коханця. Вона побачила правителя, що прагне трону та влади над цим хаосом. У ньому текла вища кров.

І тут.

Долею назначений, на небі з’явився ворожий корабель. Це змусило Армана летіти швидше. Кілька кластерів, що спустилися з судна, помітили їх. Два постріли прорізали темряву. Шакадар ледве встиг ухилитися і, стиснувши зуби, рвонув униз, до скелястої ущелини.

— Перечекаємо тут, — буркнув він, опускаючи дівчину на землю. — Здається, Загарбник хоче вийти на зв'язок.

— Перечекаємо? А хіба… аркейзери не повинні захищати Абрраріон в такі моменти? — запитала вона, затинаючись.

— Вакхал робить усе можливе в столиці. Але тут нікому очолити армію. Ксін непритомний, а без його наказу воїни не зрушать з місця.