Розділ 9.7

Нехай усе летить до біса! Сумніви, небезпека, лабіринт долі та невизначеність стосунків. У цю мить Арман забажав дати волю своїм почуттям і стати істинним шаленим закоханим. Він упевненим кроком підійшов до Аделіни й обхопив долонями її прекрасне обличчя. Нахабно і з почуттям власності, ніби вона була його жінкою, дружиною, коханкою. Захопив у полон і поглянув у вічі, так, наче дивився на свій останній шанс...

Арман бачив в Аделіні порятунок, надію, свою мрію. Він кохав її. Цього неможливо було приховати. Його очі горіли диким полум'ям, викликаним існуванням його каїрі, яку він знайшов так далеко звідси, на зовсім іншій планеті...

Чи міг він подумати, що закохається у викрадену ним іншосвітянку? Коли він приніс її в цей світ, то хотів убити... Але кілька разів зривався і милував її. І відповідь проста — серце знало все наперед, воно відчувало, що Аделіна — та сама...

І як він захопився нею, як зачарувався! З якою пристрастю спостерігав за нею, з яким трепетом торкався ніжного тіла. І як же йому хотілося захищати її, оберігати. Сховати у своєму притулку і милуватися нею десь за десятки кілометрів від столиці, подалі від небезпеки та ворогів...

Він хотів щось сказати, але не знайшов потрібних слів і просто поцілував її. Так нахабно впився в її вуста, абсолютно не стримуючи себе і згораючи у вогні пристрасті, створеному власними бажаннями.

Аделіна завмерла. Яким сильним, чуттєвим і полум'яним був його поцілунок! Як він обпалював губи і, безумовно, зводив з розуму. Після всього, що сталося, цей шалений, дурманний поцілунок став найкращими ліками для її зраненої душі.

Вона заплющила очі й дозволила собі відповісти. Хіба вона могла стриматися?! Ні, Арман підкорив її, і цілувати його було невимовною насолодою.

Чоловік спочатку не міг повірити в її відповідь. Йому здавалося, що він поквапився. Але як тільки відчув її сповнений взаємності дотик — переконався, що серце мало рацію.

Взаємність спонукала до нових дій. Арман не збирався відпускати Аделіну. З кожною миттю він ставав ще жадібнішим. Його поцілунок був диким. Він дозволив собі торкнутися пірсингом її язика. Нехай вона відчує, з яким чоловіком має справу.

Аделіна мимоволі обійняла його міцний торс своїми лагідними руками. Їй хотілося бути ще ближче. Хотілося перебувати в його полоні, в його гарячих обіймах. Кожен дотик змушував серце битися частіше. Вона зрозуміла, що вже до безтями закохалася в цього шаленого дикого воїна.

Арман потопав у цьому нескінченному океані почуттів. Жодна жінка ніколи не викликала в нього такого бажання. Його руки блукали її чарівним тілом, вивчаючи його і пестячи. Серце калатало неймовірно швидко в розпечених грудях.

Він закоханий, навіки закоханий у неї. Вона його богиня, його каїрі, істинна...

Так важко було відірватися від її губ. Нестерпно важко! Але поки вона не в безпеці, він просто не може дозволити собі втратити пильність.

— Прости закоханому шакадару цей поцілунок, — прошепотів він злегка тремтячим голосом. Його переповнювали емоції.

Аделіна застигла на мить, вдивляючись у його бездонні очі. Арман... Арман! Її серце кричало його ім'я. Почуття переповнювали її, тіло божеволіло! Вона ніколи такого не відчувала.

Жоден чоловік у світі не дивився на неї так, як дивиться Арман. Його погляд особливий. Він про кохання, таке таємниче, незвідане, космічне кохання.

Чоловік важко зітхнув, намагаючись опанувати себе. Як же складно зараз зрушити з місця і бігти з цього проклятого палацу... У пориві емоцій він знову обійняв її і притулився обличчям до зоряного волосся. Його мила, ніжна дівчинка. Він відчував, що створений бути її захисником... Та вона, чомусь, знову тремтіла в його обіймах...

— Я так злякався за тебе, Аделіно! Коли я дізнався, що Мунсін Морьо не дотримала слова, то, о боги, серце зупинилося! Я боявся, що Ксін нашкодить тобі! Я летів сюди, мов блискавка. Убив десятки солдатів, поки дістався цих покоїв. То чому ж ти тремтиш? Ти все ще мене боїшся?

Аделіна здивовано кліпнула. Таке несподіване запитання... Чому Арман думає, що вона його боїться? Це ж зовсім не так!

— Ні, Армане, я не боюся тебе. Я тремчу, тому що ти торкаєшся мене... — останні слова вона прошепотіла.

— Ось так?.. — запитав Арман і ризикнув знову до неї доторкнутися. Він провів долонею вздовж її вигинів, трохи затримався на талії, а потім спустився ще нижче і дозволив собі проявити бажання. Нехай вона відчує це солодке тремтіння.

Дівчина заплющила очі й зітхнула. Як приємно... Вся вона горіла від його дотиків.

Арман притулився своїм чолом до її.

— Я тобі подобаюся?.. — не витримав він і запитав прямо, обпікаючи щоки гарячим подихом.

Аделіна зашарілася.

— Я дуже багато думала про тебе... Хвилювалася, де ти і що з тобою?.. Можливо, я до тебе небайдужа, — тихо мовила вона, не бажаючи повністю зізнаватися у почуттях. Так швидко...

Та Арману й цих слів було достатньо.

— Моя каїрі... Ми з тобою так схожі. Наче створені одне для одного! І я знайшов тебе за мільйон парсеків звідси! Хіба це не доля?..

— Доля... — видихнула Аделіна і, слухаючи шепіт власного серця, захотіла поцілувати Армана знову, але...

Раптом у просторі роздалися дивні звуки, а за ними й гуркіт.

Палац затрусився. Щось упало з неба. Сталося зіткнення, й утворилася ударна хвиля. Арман прикрив собою діву, з притаманною воїнам швидкістю притиснувшись до підлоги. Уламки розлетілися покоями.

Хмара пилу здіймалася до стелі, а десь із коридору доносилася сирена, сповіщаючи про евакуацію.

Арман відірвав обличчя від підлоги й обурено рикнув:

— Що це в біса було?!

Він підвівся й озирнувся. Покої добряче рознесло.

Аделіна ледве отямилася від шоку. Воїн кинув на неї схвильований погляд і простягнув руку.

— Ти в порядку?

— Наче не поранена... А ти?

Арман заперечливо похитав головою і відважно попрямував до епіцентру зіткнення. Каїрі побігла слідом.