Розділ 7.4

Повітря густішало, просякнуте невидимою, але майже дотиковою напругою.

— Нема за що! — прокричав воїн, зупиняючись перед Аделіною. Його владний голос прорізав тишу. — Ти вже й так забагато мені заборгувала.

Одним рвучким рухом він схопив дівчину за плечі, розвернув її та втиснув тендітне тіло в холодний камінь стіни. Аделіна затамувала подих. Небезпека хвилями розходилася від Вакхала. Роздуті ніздрі гнівно видихали гаряче повітря, а руки ковзали все нижче. Нахабно, по-власницьки, він без жодного сорому поклав долоню на її стегно.

— Але ти, без сумніву, повернеш усі борги! — пролунало, мов вирок.

Аделіна зціпила зуби. Цей воїн нехтував будь-якими правилами пристойності. Справжній варвар. Покидьок, що звик перемагати й забирати трофеї.

— Це тіло... воно належатиме мені, — прошепотів він з одержимістю в голосі й нахилився до її шиї. Гарячий подих обпік ніжну шкіру, а губи вже прагнули залишити грубий, пристрасний поцілунок. Та раптова смілива заява дівчини змусила його завмерти.

— Ох, Вакхале, у тебе забагато конкурентів, — спокійним, майже крижаним тоном промовила Аделіна, навмисно зустрічаючись поглядом з його полум'яними, лютими очима.

Вакхал різко відсахнувся, ледь стримуючи спалах гніву. Цієї миті він був готовий знищити її за такі зухвалі слова.

— Так, хтось добряче тобою захопився, — просичав він. — Але я звик брати те, що мені подобається. Тому я не поступлюся. Я завойовуватиму тебе... Всупереч усьому! — він викарбував кожне слово, демонструючи дику натуру абрраріонського варвара.

Яка самовпевненість... Він почувався богом, якому всі мали коритися. Можливо, він би й не спинився, але обов'язок покликав — небо розітнув яскравий спалах, і з темряви виринув космічний корабель.

— Дідько! — заричав Вакхал і кинувся до вікна. Не озираючись, він вилетів з кімнати й розчинився в темряві.

Аделіна безсило сповзла по стіні. Серце калатало. Цей велетень міг зробити з нею що завгодно. Добре, що його відволікли.

Аксіфі, тремтячи, опустилася на коліна, і з її грудей вирвалися ледь стримувані ридання.

— Я так злякалася за тебе!

Аделіна кинула тривожний погляд на вікно, немов боялася, що Вакхал повернеться.

— Не думала, що він такий покидьок! — процідила вона крізь зуби й вдарила кулаком об підлогу. — Нехай навіть не сподівається, що я дозволю йому наблизитися. До біса його!

Аксіфі обійняла подругу руками й хвостом та уткнулася носиком в її плече.

— Ти могла не заступатися за мене... — прошепотіла вона, схлипуючи.

— Як він узагалі насмілився так до тебе говорити?! — не вгамовувалася Аделіна.

Принцеса витерла сльози, розмазуючи зелені тіні по щоках.

— Пам'ятаєш, я казала, що брат хотів видати мене заміж?.. Так от, моїм нареченим був Вакхал... Але я втекла із заручин, навіть не поглянувши на принца акхаїлів. Це було п'ять циклів тому. Я тоді була зовсім юною, а він ще не був таким самовпевненим.

Аделіна насупилася, мов войовниця.

— І правильно зробила! Навіщо тобі такий?!

— Розумієш, я ніколи його не бачила. Не знала, як виглядає мій наречений. А три цикли тому ми зустрілися вперше. І я закохалася... А він, дізнавшись, хто я, зненавидів мене. Сказав, що ніколи не пробачить тієї ганьби, — останні слова Аксіфі потонули в риданнях.

— То він тобі подобається?! О боги! — розгублено видихнула Аделіна й мимоволі обійняла принцесу у відповідь. Вона ще така наївна.

— Життя жорстоке. Я навіть кісейшею стала, щоб привернути його увагу. Але все марно! Стільки чоловіків мріють про мене, а він... він мене ненавидить! — принцеса плакала, не випускаючи дівчину з обіймів.

«Страждаєш через ідіота, засліпленого власною гординею», — подумала Аделіна й їй стало гірко. Як, мабуть, боляче було Аксіфі дивитися, як Вакхал чіпляється до іншої. Огидно!

Та ридання принцеси миттєво обірвалися. На порозі кімнати стояла Мунсін Морьо. Двері за нею зачинилися з гуркотом, що пролунав наче постріл у напруженій тиші. Вона скосила погляд на труп кластера, що вже майже розчинився, перетворюючись на темний дим.

Її холодні сині очі обвели кімнату й зупинилися на дівчатах, що збилися в кутку. Аксіфі квапливо витирала сльози, а Аделіна дивилася на наставницю з викликом. Її характер прокинувся. Вакхал став останньою краплею.

Мунсін Морьо посміхнулася крижаною, повільною посмішкою.

— Як же несподівано. Зустріти тут кластера вперше за п'ять циклів. Цікаво, що ж могло посприяти його появі?

Аделіна не вловила сенсу прихованого звинувачення.

— Я не знаю, що це таке! — рикнула вона.

Наставниця опустила погляд, і кутики її губ нервово сіпнулися. Здається, відповідь їй не сподобалася.

Повітря розітнув короткий, гострий свист. Аделіна заціпеніла — лезо кинджала впилося в стіну за сантиметр від її скроні. Відтяте пасмо волосся впало на підлогу.

Мунсін Морьо стиснула механічну долоню в кулак.

— Якщо ти пов'язана із Загарбником — я зроблю все, щоб ти згнила на Скаліфі, у справжньому космічному пеклі!

Аделіна вже звикла до звинувачень, але це було занадто.

— Я не знаю, хто такий Загарбник! І про цього монстра нічогісінько не відаю! — вигукнула вона, кивнувши на рештки кластера.

Обличчя Мунсін Морьо перекосилося від люті. На вилицях заграли жовна. Очі звузилися до нестерпно пронизливих щілин, що, здавалося, зазирали в саму душу.

— Ти мені не подобаєшся! Зовсім! Але наказ магістра Ксіна змушує мене тримати себе в руках! — прокричала вона, хоча про мир тут і мови не було.

Наче хижачка, що заганяє здобич, Мунсін Морьо скоротила відстань. Механічна рука грубо схопила Аделіну за підборіддя.

З усією люттю дівчину силоміць підняли з підлоги.

— Збирайся! — прошипіла наставниця просто їй в губи, стискаючи її обличчя в металевих пальцях. — І молися всім богам, щоб тебе не звинуватили у зв'язку із Загарбником!