Розділ 6.4

— Щось трапилося? — запитала Мунсін Морьо, прямуючи до загадкової гості.

— Наставнице, від володаря Маоро Ішу, — напівпошепки мовила та й простягнула листа.

— Добре, Ксарено, повертайся в обитель, — холодно наказала Мунсін і перейняла послання.

Темнява дівчина не стримала цікавості й крадькома поглянула на Аделіну, але, почувши невдоволене мугикання збоку, поспішила зникнути.

Мунсін Морьо зачинила двері, знов ховаючись від світу. Потім поглянула на конверт. Здивувалася. Обережно зламавши печатку, що підтверджувала справжність листа, вона заходилася читати послання з пихатим виразом обличчя. Та вже після кількох рядків її емоції змінились на протилежні, і вона вимовила, дещо розгублено:

— Хм, треба ж! Ішао!

Сховавши листа, Мунсін перевела свій містичний погляд на Аделіну і знову склала губи бантиком, повертаючи собі зверхній вигляд.

— Магістр Ксін бажає тебе бачити. Просить прийти завтра ввечері. У нього до тебе є кілька запитань, — мовила вона стримано, хоча пальці, що м'яли конверт, видавали її хвилювання.

Дівчина не очікувала такого повороту подій.

— Я не хочу йти! Та й не можу! — квапливо відповіла вона, намагаючись уникнути зустрічі з ворогом.

— До того часу ти маєш повністю зцілитися, і сили до тебе повернуться. А відмовляти Маоро Ішу не можна! Ти не в тому становищі, щоб іти проти його волі! — Мунсін намагалася бути переконливою і суворою, аж жовна заграли на її шляхетному обличчі.

Але Аделіна й слухати не хотіла. Як вона може добровільно піти в лігво ворога?!

— Ксін мене ледь не вбив! Я боюся! — вигукнула вона, мало не схлипуючи.

Глузування долі, не інакше.

Мунсін напружено зітхнула й взялася міряти кроками кімнату.

— Він скасував ніч з однією з моїх учениць. Отже, для нього розмова з тобою важливіша, ніж ніч із найпрекраснішою кісейшею! — міркувала вона, блукаючи від стіни до стіни.

Аделіна не витримала й заплакала, в розпачі.

Мунсін Морьо відвернулася, побачивши її сльози, і швидким кроком рушила до дверей, прагнучи зникнути. Але, почувши ридання, сповнене страждань, вона не витримала й зупинилася на виході, щоб сказати:

— Завтра ввечері ми підготуємо тебе до зустрічі. Підеш до Маоро Ішу як прекрасна кісейша, іншого я допустити не можу! І наголошую, ти маєш поводитися так, ніби нічого й не сталося. Можливо, тобі вдасться уникнути суду. Скористайся цим шансом!

Аделіна зрозуміла, що на неї чекає. Ксін намагатиметься взяти бажане за всяку ціну. Мерзенний, пихатий змій!

— Мунсін Морьо, а якщо він до мене?.. — тремтячим голосом почала вона, але не змогла договорити.

Сині очі наставниці жорстко покосилися на ліжко.

— Отже, роздягнешся і зробиш усе, що він попросить. Життя цінніше за твою гордість, іризо.

Сказавши це, Мунсін вийшла з кімнати й замкнула двері на ключ — чітко клацнув замок.

Аделіна люто вдарила кулаком по футону.

— Будьте ви прокляті! — закричала вона на повен голос.

Хотілося знову звинуватити в усьому Армана, але цього разу не вийшло. Сон, що був дивовижно схожий на реальність, змушував усвідомити: її поява в цьому світі зовсім не випадкова!

Але за що їй усі ці випробування?

Щоб знову не розплакатися, Аделіна навмисно замислилася про Армана та його вчинок. Якщо він приніс її до Мунсін Морьо, то бій із магістром закінчився його перемогою. Чи ні? Адже магістр хоче бачити її цього вечора, а отже, з ним усе гаразд. Тоді що сталося? Невже була нічия і вони обидва здалися? А може, Арман відмовився від бою, щоб урятувати її? Занадто багато питань без відповідей...

Але яким же романтичним був його вчинок!

— Сподіваюся, з ним усе добре... — тихо промовила Аделіна й ледь помітно всміхнулася.

Цей нахабний, брутальний чоловік... Як він зміг за одну мить перетворитися з ворога на героя?

І чим більше Аделіна думала про Армана, тим дужче палало її серце. Його охоплювало полум'я. Це було дивне відчуття, схоже на спротив.

Дівчина спробувала відволіктися від думок про дракона. Згорнувшись калачиком і підклавши долоні під голову, вона втупилася поглядом у порожню білу стіну й усвідомила, що почала все з чистого аркуша. Тут на неї чекає зовсім інше життя, сповнене небезпек, пристрасті та пригод.

Але як щодо того сну?.. Загадковий Евіль справді існує?..

Від такої кількості питань, які вона ставила сама собі, неминуче почала боліти голова. Як же хотілося позбутися цього тягаря. У свідомості панував справжній хаос.

Аделіна зімкнула повіки. Краще заснути. Може, до завтрішнього вечора все владнається: магістра вб'є метеорит, Арман сам з'явиться, а сон про незнайомця на ім'я Евіль виявиться лише вигадкою. От якби насправді все так і було.

Але життя складніше за сподівання…

« — Ми ж не зможемо приховувати правду все життя! Рано чи пізно вона про все дізнається!

— Я боюся за неї. Дізнавшись правду, вона може збожеволіти. Адже як можна повірити в таке?!

— Якщо нічого не скажемо — буде тільки гірше! Асалісо, ти надто оберігаєш її. Не забувай, чия вона донька! І не забувай, хто ми! Чи ти вже встигла все забути?!

— Не кричи на мене! Іноді я шкодую, що врятувала тебе того вечора! Ти скористався моєю довірою і прирік на таку важку долю!

— Тоді й мені є про що шкодувати... Я пожертвував усім заради тебе... І заради неї... Але навіть якщо все моє життя тепер минає тут — забувати минуле я не збираюся. І їй обов'язково розповім правду, зрозуміла?»

Цей діалог зринув у пам'яті, як давно забута розмова двох людей, що вічно сварилися... А може, і не людей зовсім.

Коли Аделіна почула цю суперечку, що так раптово спалахнула між її батьками, їй було всього десять років. Через свій юний вік вона швидко забула про той інцидент, зовсім не надавши значення сказаним словам.

Але уві сні, після всіх цих подій, розмова пригадалася так легко, наче була одним із найголовніших моментів її життя.