Розділ 6.3

Жінка озирнулася. Її очі хитро зблиснули, а на губах з'явилася глузлива посмішка.

— Я гадала, ти мене знаєш... Адже в тебе вистачило нахабства назватися моєю ученицею!

— Мунсін Морьо? — Аделіна аж здригнулася від несподіванки. Невже ця незнайомка та сама наставниця?

Жінка простягнула до дівчини механічну руку й гнівно стиснула кулак.

— Я б залюбки тебе придушила за таке нахабство, але ридзаре Арман попросив мене про допомогу! І тепер я змушена займатися твоїм лікуванням!

Сказавши це, вона одразу відвела погляд і, витримавши драматичну паузу, продовжила вже спокійнішим тоном:

— Не знаю, хто ти така... Але він зізнався, що ти для нього дуже важлива. Я хотіла відмовити, та не змогла... Давно я не бачила його таким схвильованим.

Її голос утратив силу.

Аделіна скоса глянула на Мунсін. Здається, ця жінка небайдужа до Армана. Цікаво...

— А де сам Арман? — наважилася запитати дівчина, скорившись наказу хороброго серця.

Мунсін Морьо спохмурніла.

— Скажу одразу: питання тут ставлю я! Мене ж цікавить, що пов'язує тебе і ридзаре шакадарів?

— Про що ви?.. Я не розумію. Я втратила пам'ять і нічого не знаю! — збрехала Аделіна, як і порадив прибулець уві сні.

Мунсін підозріливо примружила очі.

— Принц драконів, так буде зрозуміліше? — спростила вона. — Арман не цікавиться дівчатами на кшталт тебе, ну… з нижчих класів. Що ж такого сталося, що заради тебе він звернувся до мене, Великої Мунсін Морьо?

Таке питання застало Аделіну зненацька.

— Не знаю... Він прив'язався до мене, чомусь... — пробурмотіла вона, стримуючи романтичне зітхання. Та повністю приховати емоції не вдалося — її видавали очі, що сяяли від щастя. Вона не могла сховати своєї радості й захоплення. Арман — справжній герой!

Мунсін Морьо скептично підняла брову й безцеремонно схопила дівчину за руку.

— Ти досить вродлива, але вочевидь не царської крові. Рука груба, у трудових мозолях. Шкіра — наче у рабині. Жахливо! — зневажливо промовила вона, торкаючись її долоні та пальців.

— Відчуваю, ви мене дуже незлюбили, — пирхнула Аделіна і вирвала руку, не дозволяючи себе оцінювати.

Жінка осудливо похитала головою. Прикраси на її вухах затанцювали, гойдаючись із боку в бік.

— Моє ставлення до тебе підкріплене декількома причинами! Ти збрехала, що є моєю ученицею. Ти погано впливаєш на Каардана, який й без того шалений. А ще ти створила чимало проблем, та… скоро твою долю вирішить суд, тож додам трохи співчуття…

Аделіна стерпіла пекло в грудях. Кров застигла в жилах від почутого. О, жорстокий, згубний Абрраріон!

— Мене судитимуть?! — схвильовано запитала вона, хоча чому тут дивуватися? Небезпека була такою буденною для цього світу. Марно було сподіватися на мирне життя і думати, що все скінчилося.

— Вважай, що тобі пощастило! — гарний голос наставниці набув грубості. — Якби ридзаре Арман вчасно не приніс тебе до мене, ти б узагалі могла померти від ран. Куля була всього за кілька міліметрів від серця. Всесвіт і боги змилувалися над тобою. Але суду за злочини не уникнути! Ксін Маоро Ішу звинуватив тебе й Армана в замаху на його життя. На вас чекає трибунал. Такі закони, на жаль...

— Армана теж судитимуть?! — тепер Аделіні стало ще страшніше. Від таких новин їй перехопило подих.

Мунсін Морьо не приховувала своєї неприязні — вона чудово вміла демонструвати емоції, з театральним хистом.

— Так, завдяки тобі! Божевільний вчинок! Напасти на магістра, захищаючи якесь дівчисько. За таке нахабство передбачено суворе покарання! — кожне її слово було просякнуте гнівом.

Механічна рука заскрипіла — так сильно стиснула кулак від люті.

Аделіна відчайдушно зітхнула. Якщо з Арманом щось трапиться... що їй робити? На кого сподіватися в цьому світі? Кому довіритися?

Напруга зростала, а тиша гнітила й без того стривожену душу.

Мунсін Морьо опустила погляд, в смутку, наче це було її особисте горе.

— Не знаю, чого хоче добитися Маоро Ішу, але все це не до добра! Він міг би розібратися з вами й без суду... Та чомусь вирішив зібрати раду. Боюся, він скористається шансом і спробує знищити ридзаре Армана.

Механічні пальці нервово вчепилися в тканину вбрання. Запала тиша. Морьо стиснула губи, щось обмірковуючи.

І, дивлячись на неї, Аделіна зрозуміла, що в серці жінки зараз вирують дуже змішані почуття.

— Мабуть, Арману не варто було мене захищати. Магістр попереджав його... А він не послухав. Тепер мені дуже страшно... — голос дівчини був тихим і тремтливим. Вона хвилювалася за воїна, який їй сподобався... Вона розуміла, що їй не байдуже. Зовсім не байдуже... Арман викликав у неї бурю емоцій. Він рятував, жертвував, боровся... Серце завмирало від страху за нього.

Наставниця окинула дівчину спантеличеним поглядом. Хмикнула, щось запідозривши. Та нахилилася до неї, щоб зазирнути їй прямо у вічі й не опустити жодної емоції.

— Упевнена, Арман не дозволить скривдити ані себе, ані тебе, діво. І навіть якщо світ обвалиться, він врятує, бо здається він тебе... — вона хотіла сказати дещо важливе, і Аделіна ладна була слухати з розкритим ротом, але… у двері раптом постукали.

Мунсін замовкла.

На порозі з'явилася гостя — темношкіра загадкова леді в довгому плащі. Вона приховувала обличчя та волосся під масивним каптуром. І навіть відвернулася, коли впіймала на собі зацікавлений погляд Аделіни.

Але дещо таємниче все ж вдалося розгледіти: очі цієї незнайомки були фіолетового кольору, сповнені магії та краси.

Аделіні одразу захотілося відкинути всі заборони й підійти до цієї жінки. Поглянути на неї зблизька, роздивитися її обличчя і дізнатися, хто вона така...