Розділ 6.2

Що це було?!

Аделіна різко підхопилася, розплющила очі й скрикнула:

— Асалісо!

А тоді схопилася за груди й застогнала від болю. Ніби шпилькою пронизали між ребра.

— Негайно лягай! — долинув збоку суворий жіночий голос.

Тримаючись за перев'язану рану, Аделіна тихо опустилася на ліжко.

Застигла. Поглядом окинула кімнату.

Біла постіль. Білі стіни. Біла стеля. Усе занадто світле для очей, які щойно бачили темряву космосу...

У голові промайнуло чимало думок, хоча свідомість усе ще була затуманена.

Де вона? Що сталося?

Серце повільно стукотіло в грудях, а тілу бракувало сил навіть роззирнутися як слід.

А… Арман? Де Арман? Він тут, поруч?

Аделіна спробувала покликати його крізь важке дихання.

— Армане... Армане, де ти?.. — її голос був тихим, але його почули.

— Його тут немає. Потім. Прийде. Не кине тебе. Не хвилюйся, — знову пролунав суворий тон збоку. Відсторонено.

Аделіна засмутилася. Де ж він тоді?.. Чим закінчилася його битва з магістром?..

Якби ж у неї були сили запитати ще дещо або бодай поглянути на жінку, що зараз говорила до неї. Та сил не було. Кволість... Усе тіло огорнула слабкість.

— Ти прокинулася зарано. Варто було подивитися ще хоч один сон... Ти головне, не рухайся, — жорсткий голос незнайомки раптово пом'якшав.

Аделіна миттю завмерла, щойно до неї підійшли. А потім і зовсім втиснулася в ліжко, коли механічна долоня лягла їй на груди й торкнулася рани.

Хотілося затремтіти. Дотик холодного металу викликав сироти по шкірі, як і примарні рухи механізму всередині руки.

Невже ця незнайомка — якийсь робот?!

Аделіна через силу звела погляд, щоб перевірити свою здогадку. Але ж ні! Обличчя жінки було живим... і неймовірно прекрасним!

Очі сині, мов вечірнє небо, виразні, вузькі, зі злегка піднятими кутиками, наче в лисиці-кіцуне із земної міфології. А волосся — магічно гарне, чорне, довге, густе, укладене в складну зачіску. Чубчик красиво обрамляв овальне обличчя з високими вилицями — бліде, гладеньке, чисте, без жодної вади. На щоках грав легкий рум'янець, що чудово пасував до яскраво-червоної помади на губах і такого ж кольору стрілок на повіках.

Між пасмами волосся виднілися гострі вуха, кінчики яких були пофарбовані в багряний колір. Шия та ключиці, що трохи визирали з-під коміра кімоно, були розмальовані хитромудрими візерунками. Складним на незнайомці був і костюм. Знадобився б час, аби роздивитися всі деталі. Це було багатошарове вбрання з тканин, дуже схожих на шовк. Кожна деталь цього одягу була прикрашена вишивкою та кристалами.

Усе так яскраво й вишукано!

А яка фігура. Щільні пояси туго обіймали талію і слугували справжнім корсетом, що підкреслював силует досконалої статури.

Але під розписаними тканинами ховалася істина — ніщо не ідеальне. Права рука жінки, на відміну від інших видимих частин тіла, була механічною.

— Ми всі прагнемо до ідеалу, але іноді доля проти... — з поетичним сумом промовила незнайомка і прибрала руку, сховавши її під ошатний рукав кімоно.

Аделіна промовчала. Сказати: «співчуваю» — було б вельми недоречно. Рука видавалася цілком функціональною і, мабуть, відрізнялася від живої лише зовнішнім виглядом.

Та все ж на душі стало якось сумно...

Відступивши від ліжка, незнайомка підійшла до низького столика в центрі кімнати. На ньому стояв маленький чайник, оточений сухоцвітом, а поруч тліли воскові свічки. Ставши на одне коліно, жінка акуратно заправила поділ убрання під ноги й сіла на підлогу. Наспівуючи загадковий мелодійний мотив, вона взялася наливати рідину з чайничка в глибоке блюдце.

Її рухи були настільки граційними, що Аделіна, попри біль, повернула голову в її бік, щоб спостерігати за цим дійством.

Тонкі пальці обережно тримали блюдце за денце. Здавалося, воно ось-ось упаде, але цього не сталося, навіть коли жінка почала висипати у відвар сухоцвіт. Додавши достатньо квітів, вона піднесла блюдце до свічки й накрила ним полум'я.

Сухоцвіт спалахнув і миттєво згас.

Кімнатою розійшлися приємні пахощі. На Аделіну вони подіяли як заспокійливе. Їй одразу ж захотілося заплющити очі й забути про все. Та незнайомка змахнула рукавом кімоно й розвіяла цей магічний аромат. І все це творила під той самий загадковий мотив, що наспівували її чарівні вуста.

Не жінка, а витвір мистецтва.

Аделіна була захоплена незнайомкою. Її бездоганний образ розбурхував душу, чутливу до прекрасного.

Закінчивши ритуал, жінка повернулася до підопічної.

— Тобі потрібно це випити, — спокійним тоном звернулася вона до Аделіни й приклала блюдечко із зіллям до її тремтячих губ.

Зробивши кілька ковтків приємного напою, дівчина миттєво відчула себе краще.

— Це має зняти біль, — ствердно мовила незнайомка й повернула блюдце на місце.

Аделіна провела її поглядом, сповненим цікавості.

— Хто ви? — запитала вона, не маючи ані найменшого уявлення, хто б це міг бути. Хоча…