Розділ 6.1 Володар

Сон полонив свідомість.

Вона бачила зірку, що була від неї за мільярд парсеків. Та водночас бачила її зовсім зблизу, своїми полум’яно-блакитними очима.

Вона відчувала за спиною крила. І вони сяяли золотом. Сплавом жовтої зорі, що помирала.

У голові лунав чийсь холодний, низький голос. Він шепотів мантри, ведучи її назустріч світилу. Назустріч новій зірці, що припиняла й відроджувала своє існування в цьому нескінченному всесвіті.

— Крила… у мене є крила?.. — здивувалася діва, ширяючи над безмежною прірвою чорної діри.

Як же близько був горизонт подій.

Голос у голові повідав істину:

— Це твої золоті крила на тлі древнього космічного полотна, створеного з чорної матерії та зірок, таких далеких, що світло від них дістанеться сюди лише після їхньої смерті. А коли помирають такі зорі — народжується нова космоліра. Хто ти? Звідки ти? І для чого прийшла на цю планету? А може, ти просто повернулася додому? Ти думала про це?.. Ти думала, у чому сенс твого існування?

Мовчання. Вона не могла відповісти на ці запитання. Надто складно, незрозуміло, загадково.

Спокійний, наче плин часу, голос знову запитав:

— Чи вибухали зорі, коли ти народжувалася? Чи виднілися спалахи в далеких галактиках? Скільки зірок віддало всі свої сили, щоб створити тебе? Космоліра... То хто ти? Хто?

Гнозис.

Вона побачила образ голосу. Він мав форму. Він мав обличчя.

Чоловік із холодними світло-сірими очима...

Волосся довге, біле, прикривало оголений торс. Шкіра сіра, антрацитового відтінку. Груди та руки вкриті темними магічними татуюваннями. А риси обличчя — витончені, без жодної м'якості. Все виразне, гостре, наче витесане з каменю.

Але він був бездоганний. Унікальна раса... Наче в ньому злилися темні й світлі сили...

Хто він, цей незнайомець?..

І для чого з'явився перед нею?

Загадка...

Під звуки космічної тиші прибулець попрямував до діви, ідучи по невагомості. Він був неймовірно прекрасним у цьому сяйві мільйонів зірок. Його волосся пропускало крізь себе зоряне світло, і його блиск сліпив очі.

Диво. Космічне диво!

— Аделіно, донько Асаліси, — раптом він звернувся до неї на ім'я.

— Хто ти? — запитала дівчина, бажаючи відлетіти, бо боялася бути ближче до нього. Але крила не слухалися, вони бунтували, опираючись її волі.

Чоловік схопив її за руку. Міцно втримав від втечі. Миттю показав свою владу.

— Твій суджений... Той, кому Всесвіт дарував тебе, втілення краси й могутності, — відповів він і провів долонею вздовж її вигинів, доторком розчиняючи вбрання.

Тканина зникла, наче її ніколи й не було.

Тіло стало оголеним, беззахисним. Жодної таємниці...

— Що відбувається? — розгублено проронила Аделіна.

Незнайомець вивчав її поглядом, і його увагу привернув шрам на грудях, що залишився від кулі.

— Пролилася твоя кров. І я зумів зустрітися з тобою уві сні. Скоро ми зустрінемося і в реальності. Але я прийду дещо інакшим... Щоб ніхто не зміг здогадатися, хто я!

Його голос був прекрасним. Низький, ледь хрипкий, але водночас він так пестив слух.

Насувалося щось неймовірне.

Чоловік обійняв тендітне тіло діви, завів долоні їй під крила і владно полонив, не дозволяючи відступити. Наблизившись і притулившись обличчям до її скроні, він зловісно прошепотів:

— Моє ім'я... Евіль.

Діва здригнулася, а він притиснув її до себе, змушуючи відчути кожен м'яз його могутнього тіла.

Дотик таїни.

Первісність почуттів. Найперші відлуння пристрасті у Всесвіті. Здається, серцю подобаються такі відчуття… Коли природа до природи.

Гнозис.

— Це ж твій голос лунав у моїй голові? — запитала діва, обіймаючи чоловіка у відповідь.

Незнайомець, що назвався Евілем, зазирнув їй у вічі й сказав:

— Я багато про тебе знаю, навіть те, чого не знаєш про себе ти... Але я нічого не скажу. Ти повинна сама в усьому розібратися і знайти відповіді власними силами. Йди до вершини! Збреши, що ти з племені Альбін. Скажи, що нічого не пам'ятаєш. Пролий стільки крові, скільки знадобиться. І зроби так, щоб тебе прийняли до лав кісейш. А звідти... Йди до трону. Я хочу, щоб ти стала володаркою Абрраріону!

Палкі слова, мов магма, холодна суть, мов лід.

— Що?.. Володаркою? — Аделіна здивувалася, але її блакитні очі знов спалахнули вогнем. Це звання їй подобалося...

Евіль ледь помітно всміхнувся, наскільки дозволяла його натура.

— Я в тебе вірю, і твої предки теж вірять. І знають, на що ти здатна. Хитрість. Розум. Хоробрість. Бажання бути вищою за всіх. Це все про тебе...

— Я хочу спокійного життя і... — намагалася відмовитися вона, але відчувала, що це не правда. Вона бреше сама собі!

І прибулець швидко заперечив:

— Ні, не хочеш! Твої предки були войовничою расою, що тримала в страху всіх у цій галактиці! Навіть мене вони багато в чому лякали... Тому, за покликом крові, ти забажаєш влади, забажаєш, щоб тебе всі боялися! І буде так! Бо я кажу тобі те, що повідав мені сам Всесвіт.

— А хто мої предки? — запитала діва, зачаровано дивлячись у холодні очі іншосвітянина.

Він зловісно посміхнувся.

— Ти сама маєш знайти відповідь на це питання. Все у твоїй крові... Бездоганне створіння! — сказавши це, він поцілував її в чоло. — Коли прокинешся, знайдеш під подушкою кинджал. Він допоможе прибрати всіх ворогів, які наважаться перегородити тобі шлях!

Діва затамувала подих від його слів. Ні, вона не хоче вбивати! Їй не потрібна влада, здобута кровопролиттям!

Незнайомець бачив її щирі емоції. Але такий душевний стан, сповнений нерозуміння, обурення, заперечення, його зовсім не здивував.

Він з ніжністю торкнувся її зоряного волосся і запитав під шелест метеорів, що падали:

— Ірьзіард арссарсіз?

— Іхуткаї! — на подив самій собі, Аделіна з легкістю відповіла на його запитання. Чуючи ці слова вперше в житті, вона розуміла їхнє значення! «Народжена зірками?— Істинно».