Розділ 5.4

Що таке життя і смерть у цьому світі? Чи є цінність у самому існуванні? Чи є сенс у кровопролитті?

Аделіні хотілося злякатися, затремтіти від жаху. Та було до болю очікувано знову почути ці погрози.

Магістр Ксін перетворив її на витвір мистецтва лише для того, щоб тепер безжально знищити.

Хто вона? Лише іграшка. Погралися й вирішили викинути...

Стоячи за спиною свого викрадача, вона більше не вірила, що в цьому світі можливе мирне життя. Тут шукати друзів доводиться серед ворогів.

Та чи варто сподіватися на допомогу Армана? Чи ризикне він стати до бою із самим магістром... через неї?

Ворог і винуватець усього, що з нею сталося, тепер знову стає її героєм. Абсурд! Але, на жаль, така реальність.

Арман мовчки видобув з-за спини клинок.

Готовий знову кинутися в бій...

— Тільки спробуй її торкнутися! — закричав він, захищаючи свою дівчину. Бо хто ще має відповісти за все, що вона пережила?

Аделіна опустила повіки. Притягання... Вона відчувала нестримне притягання. Серце палахкотіло. Так гаряче... Наче її спалювали на вогнищі. І все через нього.

Вона мимоволі обійняла чоловіка ззаду і притулилася до нього, всупереч усім негативним почуттям і ненависті, закладеній на рівні підсвідомості.

Її серце волало: «Врятуй!». І Арман це відчував.

Він озирнувся на дівчину й кивнув, обіцяючи захист.

— Я не хочу помирати, — зронила вона, благаючи про допомогу в нього, свого ворога.

— Ти й не помреш, — твердо відповів він і перевів погляд на магістра.

Нефритові очі вмить стали азартними, а полум’яні — ще палкішими.

Арман відчував бажання Аделіни бути під його захистом. Це надавало йому сил. Вона вірить у нього... Що може бути кращим для воїна, ніж обійми надії його беззахисної діви?

Але як же це бісило магістра. Тіло його напружилося до появи жилок, погляд метав іскри.

Ніжність, яку Аделіна дарувала Арману... Вона доводила знехтуваного чоловіка до сказу. Він смикнув губами, згадуючи її зухвалий вчинок. Те, як вона посміла відмовити йому і втекти... Залишивши його наодинці з його жагою...

Зробивши крок уперед і сміливо скорочуючи дистанцію, магістр промовив на високих тонах:

— Армане, я тебе попереджаю! Не хочеш назад на Скаліф — склади зброю і відійди. Твоя шпигунка має бути покарана, жодної милості!

Ксін відчув, як кров миттєво відлила від обличчя. Він мимоволі зціпив зуби, а погляд прикипів до рук Аделіни на спині Армана. Кожен її дотик, кожна мить їхньої близькості відлунювали в його голові глухим, роздратованим гулом. Його серце стиснутися, мов в кайданах...

Несправедливість.

Аделіна не хотіла відпускати Армана. Тепер у них було одне полум’я на двох, один ворог, одна мета. Вони мимоволі стали союзниками... І це породжувало в серці щось тепле, іскристе, що гріло й хвилювало водночас.

— Я не дозволю тобі до неї наблизитися! — гучна заява прокотилася коридором.

Арман був неймовірно сміливим. Він затуляв її собою, захищаючи від дула пістолета.

Та розбурхане зло було невгамонним.

Магістр, упевнено тримаючи палець на спусковому гачку, процідив крізь зуби:

— Останній шанс, нікчемо!

— Ти не можеш вистрелити в мене, пам'ятай про закон! — суворим голосом вимовив Каардан, але в просторі тут же пролунав свист кулі.

Магістр вистрілив Арману в живіт.

— Пам'ятаю! Від цього ти не здохнеш. Я знаю, куди стріляти, — крізь усмішку видавив він, переможно спостерігаючи за тим, як воїн падає на підлогу й хапається за криваву рану.

— Армане! — вигукнула Аделіна ім'я ворога і впала на коліна поруч із ним. Ні, не може бути! Надто швидко, надто жорстоко.

— Не хвилюйся... — прогарчав воїн, притискаючи долоню до рани. — Я захищатиму тебе до останнього! Тікай! Рятуйся! А я з ним розберуся!

Він не зводив погляду з магістра, а той, у свою чергу, — з Аделіни.

— Встань, дівчисько! — наказав Ксін, наставляючи зброю на діву.

— Пішов ти! — закричала Аделіна й не зрушила з місця. Проігнорувала його та й саме прохання Армана. Вона не збиралася залишати воїна самого та тікати, попри небезпеку.

Магістр не зміг стерпіти такої зухвалості. Можливо, якби вона зараз утекла, то... Він би й не став, але...

— Не смій так зі мною розмовляти, жалюгідна самозванко! Як ти взагалі наважилася осквернити кісейш, видаючи себе за одну з них! Ти злочинниця, яку треба вбити! — розлючено заволав він і натиснув на курок.

Він нещадно вистрілив їй у груди!

— Сама винна, що залишилася тут пащекувати, а не втекла, поки була можливість, — додав він і опустив зброю. Став спокійним, мов суддя, що тільки що звершив правосуддя..

Аделіна скрикнула, бачачи, як на її вбранні миттєво розростається кривава пляма. Біль охопив і тіло, і душу. Руки, плечі тремтіли. Розум затуманився... Невже її справді зараз знищили?!

Чи є в цьому світі хоч крапля милосердя? Немає. Жорстокий, згубний Абрраріон — пекло з демонами в подобі цих чоловіків.

Хіба в такому світі захочеться жити? Смерть здається єдиним виходом. Доля привела її до прірви. Тож зробити крок у неї — означає врятувати себе і більше не зазнавати цих страждань.

— Аделіно! — закричав Арман і підхопив її падаюче тіло.

О, Абрарре! Невже він не зміг дотримати свого слова?! Прокляття!

Невже він виявився настільки слабким?!

Кров забарвила одяг у багряний колір. Він звик бачити таке щодня... але зараз його трусило від страху. Бо це була кров дівчини, яка йому сподобалася. Яка йому довірилася. Яка побачила в ньому захисника. А він не зміг виправдати її надій. Хто він після цього? Воїн? Ні! Жалюгідна подоба...

Та як би він себе не принижував зараз, її очі говорили про інше.

Аделіна все ще вірила в Каардана.

— Ферра рі атаро... — крізь важке дихання промовила вона, дивлячись на нього, як на останню надію.

Магістр, почувши цю фразу, випустив пістолет з рук і завмер, а самого Армана переповнювали емоції.