Розділ 5.3

Вдосталь надивившись на його відважну дічинку, він заплющив очі й ледь чутно прошепотів:

— О, Абрарре, дай мені сил звестися на ноги й захистити її!

Аделіна, не зводячи з нього очей, бачила, як він невпинно бореться з болем. І знаходить у собі сили... Невже заради неї?

— Не відпускай... — прошепотів він, не розплющуючи очей, і його дихання вирівнялося. Усім єством він зосередився на зціленні.

Аделіна обережно відгорнула пасмо волосся з його чола й витерла кров зі скроні рукавом кімоно. Тепер, коли ніщо не заважало, вона нарешті змогла роздивитися обличчя, яке він так ретельно ховав за маскою.

На вигляд йому було не більше тридцяти, якщо міряти людськими роками. Риси його обличчя здавалися грубуватими, але водночас дивовижно гармонійними: чітко окреслені губи, ніс із горбинкою, високі вилиці та вольове підборіддя. Сувора, брутальна краса, у якій і крився секрет його привабливості.

— Який же ти... гарний, — зніяковіло видихнула дівчина, так тихо, щоб він не почув.

Було в його зовнішності щось нелюдське, хиже, що безпомилково вказувало на іншу його іпостась — дракона. І навіть численні шрами не псували його, а навпаки, доповнювали образ воїна. Лише кілька глибоких рубців на лівій щоці вирізнялися — вони були темнішими, ніби таврованими. Мабуть, саме їх Арман і соромився.

Аделіна ледь торкнулася пальцями його щоки. Їй було страшно уявити, у якому бою він отримав ці рани і хто залишив на ньому ці моторошні сліди. Та вона відчувала, що воїн не захоче відповідати. Це було щось надто особисте й трагічне.

Скільки ж битв він пережив?

Тепер вона бачила його іншим. Не агресивним викрадачем, а кимось щирим і хоробрим. Тим, хто тримає слово.

У її обіймах Арману ставало краще. Це було помітно навіть з обличчя — на ньому знову з’явився рум’янець. Аделіна полегшено зітхнула: сили поверталися до нього. Вона несміливо взяла його за руку, сподіваючись, що це додасть йому ще більше сил.

Воїн розплющив очі, і його багряний погляд зустрівся з її. Якою ж ніжною вона була... Він підніс її долоню до вуст і торкнувся легким поцілунком тонких пальчиків. Її рука затремтіла. Він помітив, як здригнулися й її губи, ніби вона хотіла щось сказати, але не наважилася.

Арман обережно торкнувся її щоки, губ, підборіддя — знову вивчав, насолоджуючись її красою. Добра, хоробра, красива... Неймовірна дівчина з раси людей.

— Вставай, Аделіно, — його голос прозвучав несподівано тепло. — Не сиди на холодній підлозі. Бережи себе.

Ці слова були настільки несподіваними, що вона лише здивовано кліпнула. Виконуючи його прохання, вона підвелася, але подив не сходив з її обличчя.

— Чому ти... так змінився? — запитала вона недовірливо.

Чоловік не забарився з відповіддю:

— Бо ти була добра до мене, попри все. А до мене в цьому світі мало хто був добрим.

Звівшись на ноги, Арман розв’язав пов’язку і притиснув до грудей шматок тканини, що врятував його.

— Дякую, що не покинула мене, Аделіно. Повік не забуду твого вчинку, — твердо промовив він.

Дівчина отямилася. «Здається, я знову дала йому надію...» — промайнуло в її голові. Але хіба вона могла вчинити інакше? Він же її захистив.

— І тобі дякую, що не дозволив їм мене забрати. Хтозна, що б зі мною сталося...

Аделіна розуміла: у цьому чужому світі лише Арман був тим, на кого можна покластися, попри його статус ворога. Він знав, хто вона, і, здається, більше не хотів їй шкодити.

— Якби архани тебе схопили, нічого доброго б не сталося, — впевнено сказав він і вперше посміхнувся. — Я радий, що ти мені довірилася. Довіряй мені й надалі — і зможеш тут прижитися. Я в тебе вірю.

Дівчина мимоволі усміхнулася у відповідь. Негідник, але який же він привабливий, коли посміхається. У світлі смолоскипів вона помітила його довгі ікла, а потім між зубами блиснуло щось металеве. Пірсинг на язиці? От же ж поганець!

— Я чекатиму твого прощення, Аделіно! — вигукнув він. — І твого кохання!

Він і сам, здається, здригнувся від цих слів. Це була не просто пристрасть. Це було щось глибше, духовне. Можливо, саме з неї, з цієї дівчини, починався його новий шлях.

Аделіна застигла, дивлячись на нього. Грізний, сильний, мужній... А ще кілька днів тому вона вважала його останнім негідником. Та обставини показали їй інший бік Армана — розбитого зсередини воїна. І так. Цей іномирянин — єдиний, хто був із нею щирим.

То хто ж він, цей Арман Каардан? Просто воїн і вбивця? Чи хтось набагато винятковіший?

Раптом їй спало на думку питання, яке досі не турбувало її.

— Армане, а що ти шукав на Землі?

— Що шукав?.. — перепитав він. — Те, що могло б перекроїти моє життя і цей світ. У давніх пророцтвах сказано, що на Землі є могутня зброя, здатна все змінити.

— А трапилася я... — відчайдушно зітхнула Аделіна. — І порушила твій ритуал.

Арман хмикнув. На його шляху зустрілася лише смертна земна дівчина, а не міфічна зброя. Випадковість це чи доля?..

Дівчина відчувала, що він дивиться на неї. Вона несміливо підвела погляд, і він знову палав вогнем.

Полум'яний.

— Твої очі... — тихо промовив воїн, але міф тривав всього мить, і її райдужка знову набула звичного блакитного відтінку, і він замовк. Знову здалося...

Аделіна зніяковіла. Він дивився на неї з таким інтересом, що всередині щось тьохнуло, а щоки спалахнули рум'янцем. Не витримавши, чоловік рушив до неї. Підійшовши впритул, він легко підхопив її на руки.

Дівчина відчула порожнечу під ногами. Здавалося, вона летить серед хмар.

— Можливо, я таки знайшов те, що шукав... — прошепотів Арман, притулившись щокою до її волосся. — Мене так тягне до тебе... Немов ти моя каїрі.

Аделіна затамувала подих. Каїрі? Щось знайоме... «Тато так називає маму, — подумала вона. — Звідки йому знати це слово?»

— Хто така каїрі? — поцікавилася вона, щоб переконатися у здогадах.