Розділ 5.2

Архани переглянулися й оголили мечі. Бій так бій. Вони знали, що йдуть на вірну смерть, та в їхніх жилах вирувала гаряча кров. Обов'язок — понад усе!

Аделіна затулила обличчя долонями, боячись майбутньої атаки.

Арман міцно тримав її в обіймах, ані на мить не послаблюючи хватку. Якщо вже вона сама попросила про допомогу, він мусить захистити її за будь-яку ціну!

Відставивши назад ліву ногу, він прийняв бойову стійку, й був готовий до нападу.

Архани замахнулися мечами, атакуючи одночасно. З лез посипалися іскри. Арман підставив клинок під чотири мечі й відбив удар. Силі його руки позаздрив би сам Вакхал. Сухожилля напружилися так, що, здавалося, от-от луснуть. Але він тримався. Він був настільки могутнім, що архани на мить навіть зневірилися.

Арман важко зітхнув. Йому треба було атакувати у відповідь, але він не міг, адже був не сам. Поряд — його тендітна дівчинка. Він не міг дозволити, щоб її поранили.

Він розвернувся боком, обираючи найбезпечнішу для Аделіни позицію, хоча цим самим підставляв себе під удар. Виставивши зброю вперед, він зібрався з духом і став чекати нового нападу.

Архани знову наблизилися, атакуючи, а він завдавав удару за ударом у відповідь — сміливо і без жодного тремтіння в руці. Він мусив перемогти, незважаючи ні на що. Він не міг віддати їм цю дівчину. Не мав права.

Аделіна стривожено поглянула на солдатів. Що буде, якщо вони її схоплять?! Що з нею зроблять? Куди поведуть? Невже Арман справді став її рятівником?

Двох арханів воїну вдалося знешкодити — а може, і вбити, він не перевіряв. Головне, що вони впали.

Двоє солдатів, що залишилися, розлютилися не на жарт. Побачивши полеглих товаришів, вони синхронно накинулися на Армана, і одному з них вдалося поранити його в стегно.

Чоловік ледве втримався на ногах. Відверто кажучи, дівчина йому заважала, але відпускати її він боявся. Архани могли викрасти її, навіть не закінчивши бій. Тільки в його руках вона могла бути в безпеці. І не втекти...

Аделіна бачила, що Арман поранений. Він добре тримався, але якщо його знову атакують... він може не встояти. Щоб перемогти, йому потрібно було негайно йти в атаку.

— Благаю, відпусти мене! — стривожено вигукнула вона, дивлячись на струмок крові, що стікав по його нозі.

— Я боюся тебе відпускати, — відповів Арман, не зводячи погляду з вартових, що готувалися до чергового нападу.

Аделіна зібралася з силами.

— Я буду за твоєю спиною, обіцяю! Я нікуди не втечу! — твердо промовила вона, хоча всередині все переверталося від страху.

Арман відступив на кілька кроків і випустив Аделіну з обіймів, знову повіривши її словам. Він подивився на неї відчайдушним поглядом. Якщо вона зараз втече і залишить його самого... це стане для нього непробачним ударом.

Але Аделіна зробила те, чого він ніяк не очікував. Вона вихопила з його піхов кинджал.

— Тільки спробуйте наблизитися! — процідила крізь зуби, погрожуючи ворогам зброєю.

Та у відповідь пролунав лише сміх. Архани не сприйняли її погрози всерйоз. Вони атакували Армана з новою силою, сподіваючись нарешті збити його з ніг.

Шалений воїн стікав кров'ю, але тримався. Усередині ще палав вогонь, що додавав йому сил. Та чи надовго його вистачить?

Аделіна розлютилася і, підкорившись велінню серця, всадила кинджал архану в бік. Той упав на підлогу, тримаючись за криваву рану, а дівчина відсахнулася, з жахом усвідомлюючи, що накоїла. «Чорт, я монстр!» — гірка думка зайняла її світ на мить, але потім знов повернулася лють.

Арман був настільки вражений її вчинком, що навіть не помітив атаки останнього солдата. Удар прийшовся по плечу. Але його дух уже ніщо не могло зламати. Арман розправився з останнім арханом в ім'я своєї дівчини — сміливої, відважної Аделіни, яка залишилася з ним до кінця.

Усі архани лежали на підлозі в калюжах крові. Аделіна боялася навіть думати, чи живий поранений нею солдат. Жорстокість, на яку її змусили піти.

Вона схопила Армана за руку і потягнула за собою, змушуючи бігти. Їй хотілося якнайшвидше втекти від скоєного кровопролиття.

Арман побіг слідом, тримаючись за рану і на ходу намагаючись її загоїти. Але сил бракувало. Його надто сильно виснажили за останні дні.

Сховавшись за поворотом, він відпустив ніжну руку Аделіни і притулився плечима до стіни, щоб віддихатися.

— Дай мені хвилину, — промовив він, не підводячи погляду. Перед очима вже все темніло.

Аделіна кинулася до нього й опустилася на коліна.

— Ти стікаєш кров'ю! — схвильовано вигукнула вона і, не вагаючись, схопила сюрикен з його пояса, повного зброї. Відрізавши шматок тканини від свого кімоно, вона швидко перев'язала йому ногу, сподіваючись зупинити кровотечу.

— Дурниці! Зараз вилікую себе. Головне, що ти не поранена... — Арман намагався бути сильним, але дівчина бачила, як йому боляче.

Він тримався за тремтячу ногу. Терпів до останнього. Але кого він намагався обдурити? Він уже ледве стояв.

Аделіна допомогла йому сісти. Він опустився на кам'яну підлогу і здався. Чорт, що з ним не так?! Злість розпирала його, він ненавидів бути слабким. Але виснажений організм змусив його заплющити очі й жадібно вдихнути повітря.

— Тобі важко дихати! — вигукнула Аделіна і спробувала зняти з нього маску.

— Ні... — відвернувся воїн, затуляючи обличчя долонею. — Не смій дивитися!

— Армане! — рикнула вона і зірвала маску з його зблідлого обличчя. Шрами її зараз абсолютно не хвилювали.

— Це наслідки... Спотворений на все життя. Не хочу, щоб ти бачила, поки не погодишся залишитися зі мною, — продовжував відвертатися чоловік.

Аделіна розсердилася й обхопила долонями його бліде обличчя.

— Заспокойся, Армане! Мене не бентежать твої шрами!

Він подивився на неї втомленим поглядом і побачив, якими стривоженими були її прекрасні блакитні очі.

— Я справді поступаюся Вакхалу і Ксіну... У них є все. А в мене — лише руїни... — кожне його слово було просякнуте гіркотою.