Розділ 5.1 Гра з вогнем

Дні минали один за одним, якщо на цій планеті їх узагалі можна було назвати днями у звичному розумінні.

Аделіна водночас сумувала й лютувала на Армана, хоча й бачила, що він намагається загладити свою провину. Він дбав про неї: приносив їжу, воду для вмивання та все інше, необхідне для життя. Для життя людини. Чи рабині?

Питань в Аделіни накопичилося чимало, та ставити їх вона не наважувалася. Арман і сам уперто мовчав, лише безмовно приносив тацю з їжею. Завжди напружений і стривожений. І не дивно. Ховати бранку під самісіньким носом у магістра… Справжній безумець!

Та сьогодні все пішло інакше.

Коли Арман з’явився на порозі, його руки були порожні, зате він прийшов зі словом.

— Сьогодні я виведу тебе звідси, — твердо промовив він, дивлячись на неї серйозним, важким поглядом. — Попереджаю одразу: буде небезпечно. Ксін шукає тебе повсюди, архани нишпорять коридорами. Тож тримайся біля мене.

— Куди? — ледь чутно спитала Аделіна, прагнучи дізнатися свою долю.

— Туди, де безпечніше. Для нас обох, — коротко кинув воїн і простягнув їй руку.

Аделіна вагалася лише мить, а потім рішуче вклала свою долоню в його.

Арман рушив, більше нічого не пояснюючи. Вони йшли заплутаними коридорами, ховаючись у темних закутках, щойно чули гомін чи важкі кроки солдатів.

Аделіна покірно ступала слідом, вдивляючись у широку, могутню спину свого захисника, чи то ката. А який у неї вибір? Треба скористатися шансом і вибратися з цього палацу. А потім… Потім вона втече.

Поки дівчина плекала в голові план утечі, Арман пильно стежив за кожним рухом довкола.

— Швидше! — рвучко смикнув він її за руку, щоб прослизнути повз вартових.

— Ай! Боляче! — скрикнула дівчина, коли в зап'ясті щось гостро хруснуло.

— Пробач! — Арман миттю спинився, глянувши на її руку. — Не розрахував сили.

Та їхньої короткої перепалки вистачило, аби їх почули.

Дідько!

Четверо арханів йшли просто на них. Озброєні, похмурі й небезпечні — їхній візит не обіцяв нічого доброго.

Один із воїнів виступив наперед і промовив суворим тоном:

— Нам доповіли, що ця дівчина не є вихованкою Мунсін Морьо. Наставниця запевнила, що всі її учениці перебувають у своїх покоях. Нам наказано затримати самозванку. Армане Каардане, просимо вас передати її нам.

Архан простягнув руку до передпліччя Аделіни. Та вона сахнулася назад і, підкоряючись інстинкту, сховалася за спиною Армана.

— Руки геть, або до біса відрубаю! — заричав несамовитий воїн і зацідив солдату в щелепу.

Аделіна відчула цю підтримку, що йшла від нього навіть після всіх гірких слів та її обману. Вона мимоволі притулилася до Армана, вчепившись у його шкіряну куртку, і притиснулася чолом до широкої спини.

— Благаю, захисти мене! — попросила вона, всупереч усьому, що сталося між ними.

Арман озирнувся на дівчину й замислився. Навіщо йому знову встрявати в бійку через неї? Якщо врешті-решт вона пручається, відвертається, не хоче бути з ним! Якщо відкидає його як чоловіка. Якщо між ними нічого не може бути… Навіщо йому знову ризикувати? Заради чого битися, якщо для неї він ворог і зовсім їй не потрібен?.. Краще рятувати себе самого і здатися закону добровільно. Та щось усередині змушувало його не звертати з обраного шляху. Із глибин серця лунав голос, що наказував боротися за цю дівчину.

Арман повернувся до Аделіни обличчям і обійняв її однією рукою. Але так міцно, ніби позаду неї була прірва, і він боявся, що вона зірветься вниз.

— До кінця бою я не випущу тебе з обіймів. Чуєш, вередлива, підступна брехухо? Спробуєш втекти — даю слово, вб'ю на місці! Благаючи про допомогу, ти підписала собі вирок! — промовив він серйозним, загрозливим голосом.

Аделіна покірно кивнула. Боги, крок праворуч, крок ліворуч — розстріл на місці. На що вона знову себе прирекла, попросивши захисту у свого ворога?.. Але чомусь його обійми заспокоювали. Хоча він й першопричина її бід, вона почувалася в безпеці, тут і зараз, в кільці його рук. Цей воїн нікому її не віддасть, вона в це вірила.

Аделіна підвела погляд на грізний образ Армана. Затамувала подих, відчуваючи його напругу. Як гучно калатало його серце — вона чула цей стукіт, припавши до широких грудей. Арман… Люта вдача і полум'я пристрасті. Це все про нього, це його єство.

«Хай буде, що буде», — подумала Аделіна, вдихаючи його запах. Що змусило її перед лицем небезпеки, перед арханами, притулитися губами до грудей Армана? Цей чоловік позбавляв її розуму. І коли він тільки встиг її приборкати?

Арман на мить завмер. Що вона коїть? Знову грає? Чи ні?.. Невже довірилась?

— Просимо вас не чинити опір! Інакше ми будемо змушені вжити заходів! — вирвав його з потоку думок солдат.

Арман розлютився. Чортові поплічники магістра навіть не дозволили йому насолодитися цією миттю примирення та зближення з його норовливою дівчиною. Він кинув лютий погляд на арханів і дістав з-за спини клинок.

— Вживайте! Але дівчину отримаєте тільки через мій труп! — гаркнув він і притиснув до себе Аделіну, наче свій єдиний скарб.

Дівчина отямилася. Зараз почнеться кривава бійня. І невже Арман битиметься разом із нею?.. Не відпускаючи її?.. Який же він божевільний!