Розділ 4.7

Бар'єр, що охороняв палац, спалахнув останніми іскрами магії та розсипався на дрібні уламки. У просторі пролунав кришталевий дзвін.

Магістр рушив до мосту, що вів до сусідніх будівель, і кинув погляд на палац із химерним, вигнутим по краях дахом. Саме туди він і прямував разом з арханами.

На подвір'я загадкової обителі він потрапив із легкістю, а ось перед парадними дверима зупинився і вишикував арханів біля себе.

Незважаючи на схід Абраріона, надворі все ще панувала тиша. Та з палацу вже долинали милозвучні голоси й чарівний сміх.

Хмикнувши, магістр постукав у двері й почав чекати. За пів хвилини двері ледь прочинилися.

— Великий повелитель бажає побачити Мунсін Морьо? — пролунав тихий, спокійний голос по той бік дверей.

— Так, дозвольте нам увійти, — кивнув магістр і лукаво зиркнув на своїх супутників.

Архани миттю надягли на очі пов'язки й опустили голови.

Магістр прикрив ліву половину обличчя віялом, щоб бачити лише правим оком, і гордовитою ходою увійшов до палацу.

Пахощі приємно його здивували й потішили. Він ледь повернув голову на звук дівочих голосів і дозволив собі поглянути на красунь. У кутку розкішної зали кілька дівчат запалювали свічки. Усі різні на вроду, але надзвичайно чарівні, спокійні та витончені.

Магістр посміхнувся. Гарненькі пташки, спостерігають за ним і тихо щебечуть. Не втримавшись, він озирнувся й помітив ще кількох учениць. Дівчата, вбрані в скромні білі халати, зацікавлено визирали з-за прочинених дверей покоїв.

Ксін підвів погляд. Другий поверх був внутрішнім балконом, що оперізував усю залу. З нього можна було потрапити до покоїв значно особливіших, ніж ті, що розташовувалися на першому поверсі. Чоловік довго дивився на кожні майстерно оздоблені двері. Він ніби чекав, що звідти хтось вийде. Але на другому поверсі панувала абсолютна тиша.

— Кісейші несси… Неприступні, величні, прекрасні! О боги, змилуйтеся наді мною та позбавте всяких думок! — Магістр різко опустив погляд і всміхнувся до дівчат простіших.

Його єство вже прагнуло забрати до своїх покоїв кількох красунь. А вони, судячи з усього, були не проти. Так радісно всміхалися появі чоловіків у їхній обителі.

Архани були доволі привабливими, а Магістр Ксін… І слів не дібрати. На нього дивилася кожна. А кілька дів навіть наважилися подати йому знак, сповіщаючи про свою симпатію.

Але дівчата швидко сховалися у своїх кімнатах, коли в просторі пролунав суворий жіночий голос:

— Ксіне, що привело тебе в таку ранню годину?

Магістр озирнувся, та не знайшов поглядом шановну жінку, до якої, власне, і прийшов. Хмикнувши, він змирився з її рішенням не виходити до нього і почав розмову так.

— Є новини! — емоційно вигукнув він. — В обителі воїнів знайшли дівчину. Вона ваша, Мунсін Морьо?

Жінка промовчала, не поспішаючи з відповіддю. Ксін напружився, але не квапив її.

Дівчата, що запалювали свічки, теж принишкли. Вони єдині не сховалися, почувши голос наставниці. Але й вони зараз були готові тікати світ за очі.

— Ксарено! — раптом голосно гукнула Мунсін Морьо, і її крик луною прокотився залою.

— Я тут! — роздався у відповідь оксамитовий голос. — Цієї ночі я нікуди не виходила. Як і в минулі три!

У домі кісейш знову запала тиша.

Магістр прикрив обличчя віялом і нервово притупував ногою. Йому вже кортіло дізнатися правду.

Нарешті тишу порушив стриманий голос Мунсін Морьо:

— Жодна моя діва не покидала обителі цієї ночі.

Магістр замислився. Як усе цікаво. Виходить, у його покоях була не справжня кісейша. Він негайно звернувся до арханів.

— Знайти непрохану гостю і привести до мене! — віддав він наказ і відправив солдатів назад до палацу.

А сам залишився.

Красуні в кутку зали не давали йому спокою.

— Не йти ж мені сьогодні з порожніми руками... — посміхнувся магістр, дивлячись на одну з дівчат — низеньку брюнетку з очима кольору малахіта.

— Якщо Соффі не проти... — голос Мунсін Морьо повеселішав.

— Звісно! — усміхнувся Ксін і прикрив усмішку віялом. Він грайливо підняв брову й кивнув, подаючи знак.

Дівчина несміливо озирнулася на подруг. На їхніх гарних обличчях проступила заздрість. Кожна з них сподівалася потрапити в обійми магістра...

Але пощастило Соффі.

Діва випростала спину й граційно склала руки на животі. Йшла сміливою, але легкою ходою. Ставши перед магістром, вона вклонилася й завмерла, чекаючи. Була смиренною в цю мить. Навіть дихати стала повільніше.

Ксін обхопив пальцями підборіддя чарівної діви й посміхнувся.

— Соффі, яке гарне ім'я... Прийдеш до мене на кісеєт увечері? Пограємо в манджонг? — запитав він, ніжно торкаючись її щоки.

— Так, великий повелителю! — милим голосом відповіла кісейша, з цікавістю дивлячись у його нефритові очі.

— Це тобі, моя пташко! — промуркотів чоловік і вклав у долоню діви гарний перстень. — Повтори уроки... Мені подобаються твої вуста і голос... Хочу побачити твоє мистецтво.

Він зазирнув їй у вічі, немов зачаровуючи. Діва покірно кивнула й опустила погляд на перстень. Гарний подарунок і, безперечно, дорогий.

Уклонившись, вона поцілувала прикрасу на знак подяки й задоволено пішла геть.

Магістр провів її оцінювальним поглядом, переконуючись, що не помилився у виборі, і знову прикрив обличчя віялом.

— До побачення, велична Мунсін Морьо! Дякую за співпрацю! — вигукнув він, покидаючи обитель кісейш.

Щойно за ним зачинилися двері, він різко згорнув віяло і люто стиснув його в руці.

Очі метали іскри. Невже чарівна незнайомка з блакитними очима виявилася самозванкою?!