Розділ 4.6

Простір між ними, щойно розпечений від крику та пристрасті, тепер наповнився крижаною тишею. Арман відпустив її, і цей жест був гучнішим за будь-який удар. Він стояв, спустошений, і Аделіна вперше побачила не грізного воїна, а втомленого, зломленого чоловіка. Його надія розбилася, і уламки, здавалося, ранили його зсередини, змушуючи ховати почуття за ще товстішим шаром байдужості.

Вона чекала, що він піде. Або вдарить. Або знову закричить. Але він не зробив нічого з цього.

Після нескінченно довгої хвилини мовчання він підняв голову. Вираза обличчя під маскою не було видно, але його голос прозвучав глухо й безбарвно:

— Іди за мною.

Це був не наказ, а констатація неминучого. Аделіна здригнулася, але не зрушила з місця, її ноги ніби вросли в підлогу. Вона не довіряла йому. Не після всього.

Арман нетерпляче видихнув.

— Не змушуй мене знову застосовувати силу, Аделіно. Я не залишу тебе в коридорі. Це небезпечно. Для нас обох.

Його слова були позбавлені будь-яких емоцій, і саме це лякало найбільше. Він розвернувся і пішов, навіть не перевіряючи, чи вона йде за ним. І вона, вагаючись, усе ж рушила слідом, тримаючись на відстані. Краще йти за ним, бачачи його спину, ніж чекати нападу з невідомого боку.

Вони йшли мовчки довгими, порожніми переходами, де пил лежав товстим шаром, а смолоскипи горіли тьмяно. Арман вів її у крило палацу, яке здавалося давно покинутим. Нарешті він зупинився перед непримітними дерев'яними дверима і, відчинивши їх, жестом запросив її увійти.

Кімната була маленькою і простою: ліжко, застелене грубою ковдрою, стіл, стілець і глечик. Високо під стелею виднілося вузьке віконце, заґратоване ззовні. Це була така собі в'язниця, але чиста і… безпечна?

Аделіна зупинилася за порогом, очікуючи найгіршого. Арман увійшов слідом, але не торкався її. Він обвів кімнату поглядом, ніби переконуючись у чомусь.

— Перечекаєш бурю тут! Потім виведу тебе звідси в гори! — сказав Арман, коротко і ясно, без зайвої емоційності.

І вийшов не чекаючи її згоди чи прийняття. Глухо зачинив за собою двері.

Аделіна залишилася сама. Сіла на край ліжка і важко зітхнула. Подивилася кудись в пустоту. В голові творився хаос із думок, але розмірковувати над чимось взагалі не хотілося. Вперше за довгий час. Вона втомилася. Дуже. І це місце… воно як рай, зараз. Бо тут її ніхто не чіпатиме. Вона плекає на це надію.

Минула година, може, дві. Злість поступилася місцем виснаженню, а страх перетворився на тягуче, виснажливе очікування. Коли двері знову відчинилися, дівчина відсахнулася до стіни.

Увійшов Арман. У руках він тримав тацю з їжею: хліб та шматок печенего м'яса. Він мовчки поставив її на стіл, поруч із глечиком свіжої води. Він не дивився на Аделіну. Жодного погляду. Він просто забезпечував її виживання, ніби виконуючи обтяжливий обов'язок.

— Їж, набирайся сил, дорога буде важкою! — сказав він, прямуючи до дверей.

І зник. Знову.

Напевно, в нього не було сил на розмови. І ця холодна, безстороння турбота спантеличувала більше, ніж його гнів. Він не торкався її, не кричав, не вимагав нічого. Він просто тримав її під замком, годував і забезпечував усім необхідним, ніби вона була не полонянкою, а цінним, але небезпечним артефактом.

А за дверима, йдучи геть темним коридором, Арман уперше за довгий час намагався мислити тверезо. Гнів і розпач нікуди не зникли, але тепер їх перекривала холодна необхідність.

Він мусив її сховати. Від чужих очей, від Великої Ради, від Вакхала. І, можливо, від самого себе. Він не міг її відпустити — це було б для неї смертним вироком. Він не міг її вбити — обставини і щось усередині нього самого не дозволяли. І він не міг тримати її біля себе — її ненависть отруювала їх обох.

Отже, лишалося тільки це. Ізоляція. Час.

А план?.. Поки що планом було виграти час. Дати їй заспокоїтися, а собі — охолонути. А поки вона розбиратиметься в своїх думках... він мусить знайти вихід із пастки, в яку вони обоє потрапили. Вихід, який дозволив би їй вижити, а йому — не втратити останні крихти себе.

...

Великий Абрраріон вкотре сходив з-за багряних гір, і перші його промені зазирали у кольорові вітражі. Разом із могутнім небесним світилом прокидався і весь цей жахливий світ.

Магістр Ксін вийшов зі своїх покоїв.

Він був одягнений у чорний тренувальний костюм, що складався з широких штанів та халата. Поверх цього вбрання красувалася синя парадна мантія з довгими вишитими рукавами — для краси та підкреслення статусу. На зап'ястях магістра виднілися широкі браслети з благородних металів, а на пальцях — персні з коштовним камінням. Розкіш ховалася в деталях. Образ бездоганного небожителя довершував вишуканий макіяж із золотими стрілками та сріблясті прикраси на переніссі, губах й підборідді. А доповнювало його витонченість довге розпущене волосся, злегка зібране на потилиці та прикрашене шпилькою.

Обличчя магістра було суворим, певною мірою навіть злим. Схоже, втеча Аделіни образила його, а можливо, навіть і принизила.

Чоловік обмахнувся віялом і спустився кам'яними сходами на перший поверх палацу. Дійшовши до великої кам'яної зали, він окинув її пильним поглядом нефритових очей. Навколо — нікого, порожнеча.

Магістр розлютився і закричав на повні груди:

— Архани!

За мить у залі з'явилися четверо воїнів, озброєних з ніг до голови. Вони постали перед магістром, вишикувавшись в один ряд. Їхні багряні плащі перегукувались зі світанком.

— Чому не на постах? — запитав Ксін суворим тоном, спопеляючи поглядом кожного солдата.

— Дозвольте доповісти! — вигукнув один із них, притиснувши кулак до грудей.

Магістр кивнув, бажаючи почути причину. В просторі роздався дзенькіт його кафф.

— Каардан цілу ніч свої порядки наводив, Ваша Космічносте! Дванадцятеро наших полягло в бою. Принц акхаїлів, великий Вакхал I, тяжко поранений. Його брат, принц акхаїлів Ікар II, постраждав менше, але його теж відправили на лікування, — звітував солдат, чітко і ясно.