Розділ 4.5

— Куди ти мене несеш, чудовисько?! — запитала Аделіна крізь сльози та злість, хоча чудово знала відповідь.

— У свої володіння, — коротко відповів Арман, минаючи вже третій поворот.

— Допоможіть! Рятуйте! — заволала дівчина не своїм голосом.

Арман різко зупинився. Опустивши бранку на підлогу, він міцно схопив її за передпліччя і зазирнув у заплакані блакитні очі.

— Чого ти репетуєш, Аделіно? Не подобається, коли з тобою поводяться, наче з іграшкою?

Дівчина спробувала вирватися, але він перехопив і друге її передпліччя, зухвало утримуючи її поруч себе.

— І мені не подобається, що ти граєш зі мною! — Арман вирішив бути відвертим, й натиснути на її совість. — Я сказав тобі все, що відчував! А ти... Ворог... Що ж, могла б і не щадити мене! Адже я твій ворог... Але ж хіба я мав вибір? Я не міг вчинити інакше. Такі закони! Та зауваж, попри все, ти жива! І це ризик для мого життя! Через тебе мене будь-якої миті можуть відправити туди, звідки я дивом вибрався. Ти мене зовсім не знаєш! Але дозволила собі дати надію і говорити всі ті слова... Хоча... Гадаю, якби ти пізнала мене краще, то ніколи б не була зі мною таким стервом!

Арман відкрито показував їй свій біль. Але Аделіна не хотіла визнавати помилок. Не хотіла слухати й навіть не замислювалася над тим, що відчувають місцеві чоловіки. Яка в них закоханість і яке кохання? Що може їх поранити, а що привабити?.. А що й узагалі підкорити навіки?.. Вона була впертою і надто гордою, навіть після того, як обпеклася.

— Краще б я залишилася біля Вакхала... — кинула вона жорстокі слова, злячись на дракона, а не на саму себе.

Арман глузливо пирхнув.

— Аделіно... Ти думаєш, що потрібна Вакхалу? — поставив він несподіване запитання. — Як і всі чоловіки, він би просто отримав своє і пішов далі... до інших дівчат. Ти нічого не знаєш про цей світ. Ми дуже сильно любимо жінок, але не прив'язуємося до них. Ніч разом — і нічого більше. Я хочу тебе. Вакхал хоче тебе. І Магістр Ксін такий самий... Ти ж не знаєш, що в нього цілий гарем! Таких красунь, — тут він окинув її оцінювальним поглядом, — мабуть, зо два десятки, а може й більше. І у Вакхала є свої коханки. Не тобою єдиною! А ти ще й без статусу! Якби будь-хто з них дізнався, що ти людинка... Тобі було б дуже несолодко!

Ці слова стали для Аделіни справжнім ляпасом. Невже вона помилилася у своїх здогадках?..

— Я не думала, що... — ледве вимовила вона, тремтячи від страху.

— Ми тут боремося за дівчат, але й вони за нас також. Усе залежить від статусу. Найкращі діви можуть стати нашими дружинами... Але щоб заручитися з одним із членів великої ради, потрібно бути неймовірною кісейшею! Однією з найкращих! Такій кісейші вже самій дозволено обирати між нами... Це зв'язок істинних. Наймогутніший, найважливіший і найбажаніший зв'язок... Але він дістається небагатьом, лише обраним всесвітом дівам. Тож не тіш себе ілюзіями! — у своїх висловлюваннях Арман був нещадним.

Ієрархія в усій своїй жорстокій величі.

— Скажи мені правду... — голос Аделіни зламався. — У мене зовсім немає шансів тут вижити?

Арман спершу промовчав, не бажаючи відповідати на таке складне, серйозне запитання. Але, побачивши нові потоки сліз, він усе ж спробував пояснити Аделіні її становище:

— Я пропонував тобі місце в будинку розваг, там безпечно, і дівчата купаються в золоті... Інший варіант — це надовго залишитися зі мною і вдовольняти мене. Своє бажання я висловлюю відкрито. Але без твоєї згоди нічого з тобою зробити не можу. Такий закон!

Тепер Аделіна дізналася істину. Вона помилялася, тут немає й натяку на матріархат.

— Я... Просто... Я хотіла жити на Землі, а не в цьому жахливому світі! Будь ти проклятий, Армане! Ти в усьому винен! — вона поглянула на воїна заплаканими гнівними очима і вкотре проявила свою норовливість, вириваючись і відбиваючись.

Чоловік спробував її заспокоїти, обхопивши руками так, що вона вже не могла й поворухнутися.

— Пробач, Аделіно! — зірвався він на крик. — Це було помилкою! Я винен... Але й ти винна не менше, сама знаєш!

Неймовірна напруга стояла між ними, такими різними створіннями Всесвіту. Та водночас якими ж схожими вони були. В обох палав вогонь, що разом творив полум'я космічних масштабів.

— І все ж я не пробачу тебе, — сказала Аделіна з надзвичайною жорсткістю. Вона навмисно зводила стіну між собою та Арманом.

Його надія розбилася на друзки. Ні, крім ненависті, ця людинка нічого до нього не відчуває... Як можна було повірити у щастя?

Арман відпустив її. Опустив плечі, втрачаючи й настрій, і віру. Ті емоції, що він відчував і старанно ховав під маскою, просто отруювали його зсередини. А вона ж лише викрадена людинка із Землі, яку варто було вбити...