Розділ 4.2

Арман ледь похитнувся, не опираючись цій дотепній для нього атаці. Він опустив погляд на мініатюрні кулачки, що гамселили його, і пирхнув, наче справжній дракон:

— Людська дівчина уявила себе богинею! Чи, може, вже повірила, що вона кісейша? Ні, Аделіно. Ти не протримаєшся тут і дня, якщо відштовхуватимеш чоловіків, — заявив він і схопив її тонкі зап'ястя.

Він шаленів від люті на Аделіну. Усвідомлював, що мимоволі змінює до неї ставлення, що поводиться з нею так, ніби закоханий і ревнує. Він не хотів цього відчувати. Він ненавидів Аделіну за цей її образ, який так зводив його з розуму. Вона була нестерпно вродливою та привабливою, а її характер... Він вражав! Її непокірність розпалювала цікавість, а очі дарували надію... Але Арман боявся того, що вона з ним робила. Він був готовий вкрити її найбруднішими словами, та врешті-решт здавався, бо десь глибоко в підсвідомості розумів, що цим нічого не досягне. Йому потрібно діяти інакше. Він мусить змусити цю дівчину забути про всіх чоловіків в Абрраріоні та обрати його.

Аделіна затамувала подих. Хай йому грець, цьому чортовому викрадачеві! Як же їй хотілося відлупцювати його, але так, щоб він це відчув!

Вона вже починала його ненавидіти.

А Арман був таким самовпевненим і переконливим. Він хотів здаватися єдиним порятунком у цьому страшному світі.

— Тобі варто піти мені назустріч. Я буду добрим з тобою і захищу від усіх, але натомість хочу твоєї любові, — останні слова він прошепотів і нахилився до дівчини, намагаючись скоротити відстань. Він ніжно взяв пальцями її підборіддя й підняв догори. Її прекрасні вуста мали бути якомога ближче. Нехай вони з кожною миттю тремтять усе сильніше, боячись раптового поцілунку.

Але Аделіна продовжувала його допікати.

— Та краще я буду з Вакхалом, ніж з тобою! — прокричала вона просто в обличчя, не боячись наслідків.

Арман розлютився. Ненависть до акхаїла, якому він був змушений поступитися в тому бою, палала в його багряних очах. Глибоко-глибоко в зіницях горіло дике полум'я люті.

— Це з тим, хто не вберіг тебе? — майже кричав Арман від обурення. — З тим, хто допустив твою появу в покоях магістра, головного спокусника Абрраріону? О боги! Зроби правильний вибір! Я нікому тебе не віддам, ніколи й нізащо! Ти моя людинка! А Вакхал... Зараз лікується! Я повернувся за тобою, як і обіцяв. Але дізнавшись, що ти зникла, не стримався і знову побився з цим клятим акхаїлом! А потім пішов тебе шукати! І не міг знайти! Хвилювався! А ти весь цей час розважалася з магістром... Що ж, я готовий викликати на дуель і його. Ти моя! Запам'ятай! Моя! Бо це я тебе знайшов!

— Знайшов... — знущально пирхнула Аделіна. — Я не трофей! І не іграшка! Те, що ти знайшов мене і притягнув у цей світ, не дає тобі права мною володіти! — прошипіла вона, продовжуючи боротися. Але за цими словами, які так сильно її зачепили, вона не розчула головного. Вона ніби оглухла.

Арман замовк. Оце так зізнався, а вона витягла з його промови лише те, що їй не до вподоби.

Він на мить занепав духом, а потім збагнув, що треба робити.

— Справді! Ти не іграшка! Ти жінка! Ти подарунок долі для будь-якого воїна, — промовив він твердо й цілком серйозно, а потім різко відступив, випускаючи дівчину з полону.

Це був несподіваний вчинок. Він ніби казав: «Іди, ти вільна, я тебе відпускаю, сама вирішуй свою долю».

Аделіна здивовано скосила погляд на чоловіка і, не гаючи шансу, кинулася бігти. Крок, другий, третій... Але куди бігти? Тут же нікуди. Десь там Ксін і Вакхал, позаду — її викрадач, а навколо... мабуть, ще безліч інших чоловіків.

Вона зупинилася, застигла, розгубилася. Як же складно! Нестерпно складно!

Арман хмикнув і рушив до неї. Він підійшов упритул, обійняв ззаду й притиснув до себе. Однією долонею ковзнув на живіт, другою — на шию. Нахилив голову, щоб бути ближче, і промовив напівпошепки:

— Аделіно, а чому ти зупинилася?

Дівчина зціпила губи від люті.

— Скрізь небезпека! Скрізь ви, чортові чоловіки! — прокричала вона, і сльози мимоволі покотилися по щоках. Як же вона втомилася від усього цього!

Арман поглянув на ці сльози й спробував заспокоїтися, щоб не лякати дівчину ще більше. Якщо він хоче стосунків, то варто почати з себе. Йому треба стати більш чуттєвим... Він опустив повіки, розслабився й огорнув Аделіну ніжними обіймами. Хотів утішити її, щоб вона не плакала. Гладив по обличчю, ласкаво торкався. Робив усе, на що був здатен.

Аделіна витерла сльози тильним боком долоні й несміливо озирнулася на чоловіка.

Вони зустрілися поглядами. Це була мить абсолютної тиші й затамованого подиху.

Арман прибрав пасмо з її обличчя і заправив за вушко. Невагомо торкнувся його, нагадуючи собі, що перед ним — людинка. А потім спустився трохи нижче, охопив долонею рум'яну щоку і торкнувся великим пальцем звабливих червоних губ. На які пестощі вони були здатні? Він навіть боявся уявити. Усе, що відбувалося зараз, виснажувало його. Він був розбурханий до найпотаємніших куточків серця. Збудження та усвідомлення того, якою прекрасною насправді є ця дівчина, зводили його з розуму. Яким же щасливим воїном може зробити його Аделіна. Як багато вона може дати його зруйнованій душі. Можливо, вона навіть здатна її зцілити?

— В Абрраріоні дуже мало жінок. Нестерпно мало... — промовив Арман, дивлячись на дівчину поглядом, сповненим обожнювання. — І декому навіть за людинку, рабиню, доводиться добряче поборотися. А за кісейш... Це нещадна боротьба! Але ти, Аделіно, не така вже й проста людинка, як виявилося. Ні, ти інша! Ані Вакхал, ані Ксин, ані я не стали б задивлятися на рабиню. Я не знаю, в чому річ... Чи то люди на Землі відрізняються від людей в Абрраріоні, чи є в тобі щось таке, чого не зустрінеш в інших. Ти приваблюєш! Тебе хочеться підкорити! Ти інакша! Я хочу пізнати тебе ближче... Ти ж дозволиш?

Останнє запитання пролунало з таким хвилюванням у голосі. Арман не відводив погляду від прекрасного обличчя загадкової дівчини. Він чекав на її відповідь, завмерши серцем. Нехай вона скаже «так». Нехай заплющить очі й потягнеться до нього своїми солодкими губами. Мрія... Мрія жорстокого воїна про щось ніжне й легке, що плекає серце...