Розділ 4.1 Хижак

Здійснивши чергову втечу, вона відчувала суміш тріумфу й страху. Якщо цей нахаба-змій її впіймає, то негайно потягне до ліжка!

Не гаючи ані миті, вона мчала вперед, не озираючись. До біса все! Зараз вона мусить знайти тихе, безпечне місце, де зможе сховатися і розробити подальший план дій.

Але доля часто має власні плани, і часом її стежки ведуть у безвихідь. Завернувши за ріг, Аделіна налетіла на когось, від кого сильно тхнуло кров'ю. Це точно був стійкий металевий запах... Чоловік миттю підхопив її, притиснув до себе, залишаючи криваві плями на шовку кімоно.

Погляд дівчини ковзнув по грудях, суцільно вкритих татуюваннями, що напружено здіймалися від уривчастого дихання. Точно Арман... Але як же важко було змусити себе поглянути на обличчя цього лиходія, через якого на її долю випали всі страждання.

Та Арман сам змусив її подивитися на нього, владно схопивши її за підборіддя дужою долонею і задираючи догори білокуру голову.

Аделіна не затремтіла від страху. Що ж, якщо доля знову звела її з цим шаленим воїном, нехай він побачить справжню сутність викраденої землянки. Вона більше не боятиметься і не поводитиметься, як рабиня. До дідька цих зухвалих чоловіків! Вони ще пошкодують, що зв'язалися з нею!

Арман примружився, не розуміючи, що з нею коїться. Ця маленька дівчина дивиться на нього так обурено. Хто вона така? Дріб'язок на його тлі. Але який у неї погляд. Непрощенно впевнений! Для нього вона лише крихітка Аделіна, тендітна людина. Невже у неї вистачає сміливості протистояти йому?

Чоловік мовчки пригорнув дівчину до себе, змушуючи її піднятися навшпиньки. Йому захотілося, щоб вона стала ще ближче. Щоб їхні погляди схрестилися з полум'яною міццю, наче в запеклих ворогів. Боги, якою ж гордовитою та зарозумілою була ця діва в дану мить. Намагається здаватися незалежною? Але хіба Аделіна має право поводитися так, ніби вона богиня?!

Зрештою... богині теж підвладні пестощам. Нехай вона зрозуміє, що яким би впевненим не був її погляд, торкатися її тут не перестануть.

Арман показав дівчині, що таке справжня чоловіча сутність. Він притиснув її до себе ще сильніше. Нехай відчує рельєф його торса. Їй же це до вподоби? По рум'яних щоках видно, що до вподоби ... І її руки так міцно обхопили його тіло. Ніжні долоні ковзнули під шкіряну куртку і лягли на оголену спину. Гаряче... І вона все ще стоїть навшпиньках, притискаючись тазом до його стегна...

Але Аделіні не подобалася ця близькість. Арман — її викрадач, її ворог! Як же їй кортіло його вдарити, відштовхнути, послати до біса і побажати чогось лихого. Бо Арман винен у всьому, що з нею сталося! Якби не він, вона б зараз спокійно спала у своєму ліжку, там, на Землі!

Чоловік відчув напругу її мініатюрного тіла. І це його трохи розлютило. Невже Аделіна прагне вирватися з цих тісних, чуттєвих обіймів? Ні, вона нікуди не піде, доки він сам цього не захоче!

Напруга зростала.

Аделіна не відводила погляду від брутального, закривавленого обличчя Армана. Вона нарахувала на ньому два синці та кілька подряпин, найбільша з яких красувалася на переніссі. А ще у нього була розбита скроня, звідки струмком текла кров, збиралася на металевій сережці й уже звідти капала на плече.

Страшний, жахливий тип. Мабуть, цілу ніч бився, і не з одним солдатом. На ньому навіть був новий одяг; попередній, скоріш за все, розірвали на шматки. Незмінною залишалася лише маска. Вона надійно приховувала обличчя цього жорстокого воїна.

Арман уважно спостерігав за емоціями Аделіни. Вона то зацікавлена, то сердита, то обурена. І він здогадувався, що вона відчуває, перебуваючи в його обіймах.

— Боїшся мене? — запитав він, помітивши в її очах тінь страху.

Аделіна важко зітхнула. Ставши свідком усіх цих кривавих боїв, можна було збожеволіти. Можливо, в цьому світі вбивати направо й наліво — звична справа, але на Землі таке залишилося десь у Середньовіччі.

Дівчина насупилася. За що їй це? За що?! Вона не хоче бути в обіймах Армана. Він жахливий! Його сутність, його вигляд... усе жахливе!

Аделіна обережно зробила крок назад, прагнучи вирватися з цього болісного полону. Але чоловік і не думав її відпускати. Він схопив її, наче ляльку, і різко рвонув убік, до стіни. Це сталося так раптово... Аделіна застигла від подиву й усвідомлення того, що тепер вона в пастці. Він затиснув її між собою та стіною... І як же близько вони опинилися один до одного... Нестерпно!

А він ще й вивчає її поглядом, так пильно, що кров холоне в жилах. Що йому потрібно? Чого він хоче?

Арман мимоволі смикнув дівчину за комір кімоно. Він був розгніваний, і тепер стало зрозуміло, чому.

— Яка чепурна... З ким розважалася? — процідив він, втискаючи кулак у стіну. — Помада на губах розмазана — ніби цілувалася! Вбрання мокре... була в купальні чи ванні. А ще під цим кімоно, здається, нічого немає. Пахнеш шімакадзе та пахощами. Отже, була в Магістра Ксіна. Що він іще з тобою зробив, окрім цього розпусного образу?

Аделіна буквально втиснулася в стіну, намагаючись проаналізувати його слова. Боги, невже він ревнує?!

— Не твоє діло! — різко відповіла вона. Ніби його має хвилювати, що з нею відбувається. Нехай забирається з її життя, досить і того, що він притягнув її в цей моторошний світ.

Арман похмурнів. Кам'яна стіна не витримала його люті. Під кулаком розповзлися тріщини.

— Ще й як моє! Ти маєш вдовольняти мене, а не клятого Ксіна! — обурено гаркнув він.

— Я тобі нічого не винна, виродку! — Аделіна не стримала гніву і вдарила Армана по обличчю.

Протистояти такому монстру було складно. Небезпечному, агресивному й, безперечно, зацікавленому в ній. Він лякав... але все ж не настільки, щоб вона вирішила здатися. Ні, нехай знає, що вона боротиметься! До останнього!

Чоловік стерпів ляпас і на мить завмер. Він явно не очікував такого опору. Його дихання ставало все важчим і напруженішим. Але відступати він не збирався. Спротив цієї маленької, тендітної дівчини породжував у ньому бурю. Він хотів здобути цю землянку, всупереч усьому. Йому була потрібна її покірність. І він починав ревнувати, попри всі слова та події, що сталися до цього. Аделіна повинна належати йому. Лише йому одному!