Розділ 2.7

Вакхал рушив до неї. Його насуплені брови й важкі кроки не залишали сумнівів: він був розлючений.

— Таким, як він, не можна давати надію! — звучало як вирок.

Ставши поруч, він владно обійняв діву за плечі, наче свою пасію. Нахабно, з бажанням підкорити, налякати, схилити на свій бік. Дівчина скоса глянула на нього. Його слова здалися їй жорстокими.

— А ти планував його вбити? — її запитання прозвучало напрочуд сміливо. Та чи варто було злити цього грізного чоловіка, чиї руки стискали її тендітні плечі?

— Я про це мрію! Але щоразу мене хтось зупиняє, — голос Вакхала був грубим. Було очевидно, що він розгніваний через її втручання.

Акхаїл виявився не таким уже й милим. Аделіна насупилася. Вакхал тримав її, мов трофей, хоча битву так і не виграв. Схоже, він звик почуватися переможцем. В її очах він постав самозакоханим, гордим чоловіком із завищеною самооцінкою.

Дівчина розсердилася. Ні, вона не стане його трофеєм! Умови були нерівними: Арман увірвався сюди вже пораненим після бійки з охоронцями. І тут виникло важливе питання: навіщо Каардану було так відчайдушно за неї боротися? Навіщо вона йому… живою?

Спантеличена цими питаннями, Аделіна поринула в думки. Вакхал, помітивши це, швидко змінив тактику.

— Та годі, забудемо про Армана. Не вартий він стількох згадок! Краще подбаємо про тебе.

Він обережно, але владно взяв її за підборіддя, змушуючи поглянути вверх.

— А? — здивовано мовила Аделіна, виринаючи з потоку думок.

Вакхал зазирнув у її невинні очі й підступно всміхнувся.

— Ніч надворі. Не будемо будити твою наставницю. Мунсін Морьо такого не потерпить. Доведеться тобі залишитися тут до ранку. Переночуєш у моїх покоях.

Його голос був оксамитовим, сповненим неприхованих натяків.

— Що?.. — ледь вимовила Аделіна.

— У мене велике ліжко… Місця вистачить для двох.

Його очі загорілися пекельним полум'ям. Аделіна хотіла відвести погляд, але воїн обхопив її обличчя долонями, не дозволяючи цього зробити. Його погляд став глибоким, обволікаючим, він ніби проникав під шкіру, позбавляючи волі. Божевілля!

— Я не буду з тобою ночувати! — на одному подиху випалила Аделіна.

Вакхал, побачивши страх в блакитних очах, постарався її заспокоїти:

— Без твоєї згоди я не стану тебе торкатися, клянуся. Я дуже поважаю кісейш. Для мене ви — вищі створіння. Але все ж я сподіваюся на твою прихильність, богине…

Чи можна було вірити його словам? Хіба чоловік з очима інкуба здатен себе стримувати? Ні, Аделіна вже зрозуміла, що тутешні чоловіки схиблені на любовних справах значно більше, ніж земні.

— Я не думаю, що готова до чогось подібного, — її голос тремтів.

В просторі запахло сіркою, паром, недопитими напитками і страхом.

— А я побачив тебе, глянув в очі й зрозумів, що пропав… — раптом вимовив Вакхал, і в його голосі пролунали романтичні нотки, що так контрастували з його грізним образом.

Може, любов з першого погляду тут і реальна, але хіба це пристойно поводитися так з незнайомкою? Аделіні захотілося вдарити його по руках, коли його долоні лягли їй на талію, та захотіли ковзнути нижче. Все зайшло надто далеко.

— Відпусти мене! — зашипіла вона, намагаючись його відштовхнути.

— Тебе бентежать мої слова? — Вакхал вигнув брову, вдаючи нерозуміння.

— Мене вже все бентежить! — голосно закричала вона. Це була справжня істерика.

Іншосвітянин тут же відпустив її, давши крихту свободи. Аделіна тремтіла від злості й страху. Її життя, світ, реальність перевернулися з ніг на голову! Їй хотілося, щоб її залишили в спокої, але цей чужинець й не думав відступати. Його рубіновий погляд вивчав її тіло, а дихання ставало важким.

— Акхаїли люблять таких жінок, як ти… — мовив він, мов одурманений. — Мене збуджують вузькі плечі й тонкі зап'ястя… Вигини тіла… Різниця у зрості. Мініатюрність. Це все змушує моє серце палати! Ти така ідеальна. Така ніжна…

Він затримував погляд на кожній частині тіла, яку описував. Аделіна мимоволі обійняла себе, закриваючись. Його слова змушували щоки червоніти. І така її реакція лише посилювала його інтерес.

Вакхал нахабно простягнув руку й занурив пальці у її світле волосся. Дівчина завмерла. Воїн грався з її пасмами, але потім його рука владно лягла на її потилицю, змушуючи трохи підняти голову і дивитися йому прямо в очі. Аделіна ледь чутно застогнала від його близькості, а він прошепотів, і його голос був сумішшю бажання і погрози:

— Не випробовуй моє терпіння, кісейшо. Я не Арман. Я завжди отримую те, що хочу.