Розділ 2.7

Вакхал рушив до діви. Йшов до неї важкою ходою, нахмурений, сердитий. Осудливо хитав головою. Не схвалював її вчинку, й відверто злився.

— Такому як він не можна давати надію!

Ставши поруч з бранкою, він обійняв її за плечі, мов свою пасію. Нахабно, владно, з бажанням підкорити, налякати, схилити на свій бік.

Дівчина скоса глянула на іншосвітянтна, і знайшла його слова досить жорстокими.

— А ти планував убити Армана? — її запитання прозвучало воістину сміливо. Та чи варто було злити цього грізного чоловіка? Особливо зараз, коли він тримає її за плечі, вузенькі, тендітні плечі, які могли легко зламатися під тиском його міцної руки.

— Я про це мрію! Але щоразу мене щось, або хтось зупиняє, — голос Вакхала був грубим. Він безперечно злився через те, що Аделіна втрутилася в бійку, змінила її підсумок, і не дозволила йому прикінчити Армана. Його душа згорала в гніві, очі ж метали іскри...

Акхаїл виявився не таким вже й милим.

Аделіна насупилася. Вакхал тримав її в обіймах, немов трофей! Хоч битву він і не виграв — це не заважало йому почуватися переможцем. Напевно, він пристрастився до цього звання. Звик бути важливим, перебувати в центрі уваги. Це було відчутно як на психологічному, так і на фізичному рівні. В очах він постав самозакоханим, гордим чоловіком з дуже високою самооцінкою.

Дівчина навіть розсердилася. Ні, вона не стане його трофеєм! Він не виграв цю битву, щоб дозволяти собі вважати її своїм призом. Якби він знищив Армана, переміг супротивника, як у справжній дуелі, то його поведінку ще можна було б виправдати, але... Арман тримався до останнього, доки вона сама не зупинила бій. Та й чи рівні були умови, якщо шалений воїн увірвався сюди вже після бійки з охоронцями, поранений і знесилений? І на цьому моменті виникло доволі важливе питання. Навіщо Каардану було так відчайдушно за неї боротися? У чому причина? Навіщо вона йому... живою?

Аделіна спантеличила себе важкими запитаннями і мимоволі поринула в думки.

Вакхал, помітивши, що діва зажурилася, швидко почав підлаштовуватися під її настрій.

— Та годі, забудемо про Армана. Не гідний того, щоб про нього стільки згадували! Краще, давай, про тебе подбаємо! — він грубо обхопив долонею підборіддя гості, й насильно підняв блакитний погляд на себе.

— А? — видала здивовано Аделіна, ледве вирвавшись із потоку думок.

Вакхал заглянув у її невинні очі і усміхнувся, так підступно, що аж кров застигла в жилах. На які ще маніпуляції був здатен цей чужинець? Аделіна боялася навіть уявити. Але його думки явно були порочними...

— Ніч надворі. Не станемо будити твою наставницю. Мунсін Морьо не потерпить такого! Доведеться тобі залишитися тут до ранку. Так тому й бути! Переночуєш у моїх покоях, — чоловік сказав це таким похабним голосом, що Аделіна в цю ж мить була готова послати його до біса, але зрештою стрималася і видала сухе:

— Що?..

— У мене велике ліжко... Місця вистачить для двох, — Вакхал кинув прямий натяк.

Його очі загорілися пекельним полум'ям, і дивитися в них стало небезпечно. Аделіна захотіла відвести погляд, але воїн обхопив її обличчя долонями і не дозволив цього зробити. Він хотів, щоб вона зачарувалася й здалася. І прикладав для цього максимум зусиль. Його очі зваблювали, спокушали, зводили з розуму. Божевілля! Зараз він був схожим на спокусника, а може таким і був його талант?..

— Я не буду з тобою ночувати! — прокричала Аделіна на одному подиху, і подумки помолилася всім богам, щоб вони врятували її від цього варвара.

Вакхал, побачивши страх в очах діви, постарався її заспокоїти:

— Без твоєї згоди я не стану тебе чіпати, клянуся! Я дуже поважаю кісейш. Для мене ви вищі створіння. Але все ж я сподіваюся на твою прихильність, богине...

Чи можна було вірити його словам?.. Наче чоловік з такими очима, немов у самого інкуба, стане тримати себе в руках?

Ні, Аделіна вже давно зрозуміла, що тутешні чоловіки дуже схиблені на любовних справах. Куди більше, ніж земні! (Але, можливо, у них є на це вагома причина)

— Я не думаю, що готова до чогось подібного, — відповідь дівчини була невиразною, голос тремтів, та поводитися якось інакше в цей момент вона просто не була здатна.

— А я ось побачив тебе, глянув в очі, і зрозумів, що пропав... — вимовив Вакхал, романтично і натхненно, всупереч своєму грізному образу і розпусній поведінці.

Може любов з першого погляду тут цілком і реальна, але хіба це пристойно поводитися так з незнайомкою? Аделіні захотілося вдарити чоловіка по руках, коли його долоні ковзнули вздовж її вигинів і зупинилися трохи нижче талії.

Все зайшло надто далеко...

— Відпусти мене! — зашипіла дівчина, і спробувала відштовхнути від себе цього нахабного чоловіка.

— Тебе бентежать мої слова? — Вакхал звів брову, не розуміючи причини її обурення.

— Мене вже все бентежить! — закричала діва, дуже голосно. Це була справжня істерика.

Іншосвітянин тут же відпустив її, дозволивши мати хоч крихту свободи.

Аделіна тремтіла від злості й страху. Її життя, світ, реальність перевернулися з ніг на голову, чорт забирай! Їй хотілося, щоб саме зараз усі залишили її в спокої, але... Цей чужинець навіть не думав відступати!

Рубіновий погляд вивчав бажане тіло, а дихання ставало нестерпно важким. Можна сказати, що воно збуджувало. Поведінка Вакхала викликала різні почуття, від осудження до бажання, і це робило ситуацію воістину небезпечною.

— Акхаїли люблять таких жінок, як ти... — раптом вимовив він, мов одурманений. — Мене збуджують вузькі плечі і тонкі зап'ястя... Вигини і виразні форми.... Різниця в зрості. Мініатюрність. Це все змушує моє серце палати! Ти така ідеальна. Така ніжна і тендітна...

Варвар затримував погляд на кожній частині тіла, яку описував. Він справді був полонений цією красою.

Аделіна мимоволі обійняла себе, закриваючись руками. Його слова бентежили, змушували щоки червоніти.