Розділ 2.6

Дрижаки пробігли її тілом і вона злилася зі стіною. Його пальці обпікали шкіру. Він намагався зазирнути їй в очі, спіймати в них хоч іскру, але вона вперто відводила погляд.

— Не чіпай її! — пролунав лютий голос Вакхала позаду.

Арман озирнувся і спалахнув, мов смолоскип. Вони знову зчепилися в бою. Ніхто не бажав поступатися. Закривавлені обличчя палали люттю. Аделіна з жахом спостерігала за ними. І все це дійство через неї! З глузду з'їхати можна!

Вона більше не могла на це дивитися. Прослизнувши повз воїнів, вона тихо рушила до виходу. До біса все це, до біса! Краще ризикнути й утекти, ніж бути свідком цього божевілля.

Але піти їй не дозволили. Арман, помітивши її маневр, кинув сюрикен їй під ноги. Лезо встромилося в кам'яну плитку поряд з її ступнею.

— Вирішила мене кинути?! — ображено вигукнув дракон.

Чому це прозвучало так відчайдушно?

— Ну, ти догрався! — загарчав Вакхал і знову втиснув Армана в стіну. Він завдав два швидких, нищівних удари. Арман зігнувся, не в змозі захищатися чи навіть дихати.

Бранка затулила рота долонею. Вакхал збожеволів від люті. Він справді найсильніший. А безумець Арман весь цей час боровся, знаючи, що програє. Він підвів свій кривавий погляд і вп'явся ним в дівчиу. Можливо, востаннє. Він здригався від кожного удару, але не зводив з неї погляду, сповненого болю й відчаю. І в цьому погляді вона раптом побачила не монстра, а лише зранену, загнану в кут істоту. «Зупиніться! — промайнуло в голові. — Це не бій, це вбивство!».

— Досить! — раптом закричала дівчина так, що Вакхал миттєво зупинився.

Під рик, він здивовано обернувся, не розуміючи такого повороту подій.

— Не треба більше! Відпусти його! — наказала вона, ніби мала владу над самим принцом акхаїлів.

Арман не міг повірити своїм вухам. Аделіна його помилувала. Він натхненно дивився на неї, здригався і на мить забув, як дихати. Збентежений до глибини своєї проклятої душі. Цього він ніяк не очікував.

Дівчина й сама собі не повірила. Але свідком вбивства стати не хотіла.

— Милосердя за милосердя! — вигукнула вона, ніби виправдовуючись.

— Не будь дурною! — Вакхал спробував привести її до тями.

— Ні! Він помилував мене. Не хочу бути перед ним у боргу, — твердо заявила дівчина, добре усвідомлюючи весь ризик.

Акхаїл напружено видихнув і неохоче відпустив Армана, наостанок зневажливо кинувши його на підлогу. Божевільний воїн глузливо пирхнув і, хитаючись, звівся на ноги.

Нестримно, він рушив у бік Аделіни.

Вакхал напружився, мов тятива, але Арман заперечливо похитав головою, даючи зрозуміти, що не має лихих намірів. Аделіна завмерла. Було страшно навіть поворухнутися, коли воїн проходив повз неї. І тут вона відчула його дотик. Він ледь торкнувся тильною стороною долоні її тремтячої руки.

— Я повернуся за тобою... Чекай, — прошепотів він і пішов, наче нічого й не сталося, залишаючи її, бранку, розбиратися з бурею в душі.

Аделіна несміливо глянула йому вслід. Він наче відчув це й обернувся. Їхні погляди зустрілися. Полум'я проти небесної блакиті. Шаленство.

Дівчина змусила себе триматися. Ні, вона не стане його боятися. Вона впорається зі своїми страхами. Більше ніхто не гратиметься її почуттями. До неї повернулася впевненість. Її погляд кинув йому виклик, сповнений німого гніву через те, що він ніяк не міг дати їй спокій.

Арман ледь чутно хмикнув і, не прибираючи люті з обличчя, продовжив свій шлях.

Аделіна глибоко зітхнула. Помилувати його було божевіллям. Вона пішла на це всупереч здоровому глузду, але за покликом… серця.

...

... до речі, у книги є декілька артів. Ось один із них. Дуже атмосферний (♡ - ♡) ~ тут всі залицяльники нашої Аделі.