Розділ 2.4

Незнайомець помітив її збентеження і нахмурився. Він неминуче почав щось підозрювати.

«Бісова ковінька! Чоловіче, що ти хочеш мені сказати? Вирок? Не мучай смертну душу! Й так страшно!» — злякалася Аделіна, але ззовін виглядала спокійною й не подавала виду. Хоча серце калатало, мов шалене. Вона боялася, що він розпізнає в ній людину.

Але він просто запитав:

— Як тебе звати?

Навіть це просте запитання було небезпечним. Та попри ризик, вона не стала брехати.

— Аделіна.

— Аделіна, — тихо повторив він. — Гарне, але досить незвичайне ім'я для кісейші.

Дівчина занервувала. Та що ж це таке? Причепився до неї з цими невідомими їй словами.

— А тебе як звуть? — швидко перехопила розмову.

Чоловік відступив на крок і приклав величезний кулак до «сталевих» грудей.

— Вакхал! Перший принц акхаїлів! — серйозно представився він, витримуючи грізний образ.

Справжній варвар.

— Круто! — вигукнула Аделіна й плеснула в долоні. Невже справді принц?

Та чоловік, здається, здивувався цьому слову.

— Круто? — перепитав він. — Це щось твоєю рідною мовою? І так, чия ти принцеса? Ніколи не бачив вищих, схожих на тебе. У тебе вуха, як у людей...

— Я не людина! — різко заперечила вона, пропустивши повз власні круглі вуха запитання про принцесу.

Чоловік кивнув.

— Звісно, звідки тут узятися людині? Люди живуть за горами, в пустелі та апокаліпсисі, — протяжно мовив він, усе ще вивчаючи поглядом цю дивну гостю.

Аделіна знову захвилювалася. Один Всевишній знає, що коїться в цьому світі.

— Угу... А ти в чому неперевершений? — вона різко змінила тему, сподіваючись, що це відверне його від небезпечних розпитувань.

— Бачиш, скільки в мене прикрас? — з усією серйозністю запитав акхаїл і вказав на пірсинг на губах, потім підняв палець до носа, перенісся й брів. Важко було уявити його обличчя без них, але ці прикраси, здавалося, лише підкреслювали його грізну натуру.

— Так, тобі личить, — всміхнулася Аделіна. А що ще сказати?

Та Вакхал залишався серйозним.

— Це все мої нагороди за досягнення. Здивований, що ти мене не знаєш…

Аделіна розгубилася. Звідки їй було його знати? Але довелося викручуватися.

— Вибач, ніколи про тебе не чула... — знизала вона плечима. — Навіть не знаю, чому так?

Вакхал гордо склав руки на грудях.

— Я найкращий воїн світу! — з усмішкою проголосив він.

Дівчина втратила дар мови. Зрозуміло, що він воїн, але приставка "найкращий" напружувала. «Ох, від одного божевільного втекла й потрапила в лапи до іншого!» — промайнуло в неї в голові. Приховати страх на цей раз вона не змогла. Погляд став ніяковим.

Вакхал звів брови, не розуміючи, чому вона його боїться. Така реакція йому вочевидь не сподобалася, і він поспішив виправити ситуацію. Він чарівно всміхнувся, і ця усмішка, тепла й водночас хижа, змусила її серце пропустити удар.

— Ну, підійди до мене, крихітко, не бійся, — пролунав його оксамитовий голос, що огортав слух і брав душу в солодкий полон.

Аделіна, ніби під гіпнозом, рушила до нього, підкоряючись невидимому поклику.

— Я тебе не скривджу, красуне. Можеш вважати мене своїм захисником. Ніхто з ворогів і пальцем тебе не торкнеться, варто їм лише дізнатися, хто стоїть за твоєю спиною, — промовив він так переконливо й хиже, що сумніви щодо його благородства почали танути.

Аделіна несміливо наблизилася до цього могутнього чужинця і, розгубивши рештки своєї нещодавньої сміливості, підвела погляд.

— Дякую тобі за допомогу, — наївно всміхнулася вона.

Але хіба простого «дякую» достатньо для такого палкого чоловіка? Ні. В його очах вже можна було прочитати приховані бажання. Вакхал владно обійняв дівчину за плечі однією рукою і нахилив голову так низько, що його волосся торкнулося її ключиць.

— Аделіно, воїнам віддячують по-іншому, — прошепотів він грайливо, просто у її вуста.

Ноги її підкосилися. У голові заграли грішні думки.

— Як це… по-іншому? — затинаючись, перепитала вона, відчуваючи, як по тілу пробігає дрож. Теплі дотики варвара зводили з розуму, а пара купальні зрадницьки розігрівала тіло.

Чоловік усміхнувся, дивлячись на її перелякане, невинне обличчя.

— Ти дуже вродлива, — промуркотів він, заграючи. — Скоро турнір. Мені б хотілося виступити на арені разом із тобою. Я розумію, що ти нова учениця, але не хвилюйся, я досвідчений. Ми могли б стати чудовою парою.

Аделіна все одно не до кінця розуміла, чого він хоче. Вірніше підозрювала, але відчайдушно чекала на шляхетність!

— І все? — напружено поцікавилася вона.

Варвар більше не стримувався. Його вуста опинилися обурливо близько до її губ, а велика долоня владно лягла на талію. Він забажав й притягнув бранку до себе, не шукаючи складних шляхів.