Розділ 2.2

Але чи могла вона довірити йому правду? Адже він теж чужинець, який може виявитися ще небезпечнішим за Армана. Він не зводив з неї очей, вимагаючи відповідь. Жорсткий характер. Хоч і хотів допомогти, але мимоволі заганяв її в кут.

— Т-так, це Арман, але так вийшло… — несміливо промовила дівчина, відводячи погляд.

Незнайомець був явно не задоволений.

— Будь сміливішою! — наказав він, не відступаючи.

Аделіна промовчала. Розповісти все — означало видати своє земне походження. А хтозна, чим це для неї обернеться? Вона вперто мовчала, дратуючи темношкірого воїна.

— Тоді мені краще піти, — похмуро мовив він і рушив з місця.

Аделіну охопив страх. Ні, вона не хоче лишатися сама! Раптом Арман знайде її тут?..

— Ні, не йди, будь ласка! — вчепилася вона йому в руку.

Темношкірий воїн скептично вигнув брову, все ще сподіваючись на розгорнуту історію. Аделіна похнюпилась. Вона боялася зізнатися, що її викрали, що вона людина і вперше в цьому світі.

Чоловік несхвально похитав головою. Помітивши її хвилювання, він трохи поміркував і вирішив підійти «з іншого боку». Він узяв її долоню у свою.

— Думаєш, я не помітив, хто ти? — запитав він крізь усмішку.

Аделіна здригнулася. Невже здогадався, що вона людина?!

Чоловік різко нахилився до її обличчя.

— Ти кісейша! — захоплено вигукнув він. — Твої очі блакитні, як небеса далеких планет!

— Хто? Я не… — хотіла заперечити дівчина, але вчасно замовкла.

Іншосвітянин гнівно глянув у бік дверей.

— Арман настільки знахабнів, що дозволив собі викрасти одну з наречених? Ненавиджу його! — гаркнув він.

Як багато люті насправді ховалося в очах цього воїна. Аделіна мовчала, намагаючись бути непомітною, і вичікувала моменту, коли зможе втекти від цих диких чоловіків.

Незнайомець видихнув, намагаючись заспокоїтися. Все ж таки він тримав у руках тендітну долоню. Не хотілося налякати бідолашну ще більше спалахом власної люті.

— Тобі страшно? — уже спокійніше запитав він.

— Дуже, — розгублено відповіла Аделіна, згадуючи всі події цього зловісного дня.

Незнайомець миттю подобрішав і нахабно погладив її по щоці тильною стороною долоні.

— Я тебе не залишу. Не бійся! Можеш розслабитися, а то напружилася, як кошиса! — емоційно промовив він, граючись пасмом її світлого волосся.

Дівчина затамувала подих. Навіщо він це робить, захищає її?

— А… Чому ти?.. — затинаючись, вона спробувала запитати про його наміри, але злякалася. Він заправив пасмо їй за вушко й мимовлі затримав на ньому погляд.

Аделіна все зрозуміла. Він звернув увагу на її круглі вуха! Чоловік хмикнув, але не став допитувати її про це.

— Ти хотіла запитати, чому я готовий за тебе заступитися? — протяжно мовив він, зазираючи їй у вічі.

— Так! — різко кивнула вона.

— Мене так виховали. Ви, кісейші, звичайно, сильні дівчата, справжні войовниці, але ми, чоловіки, сильніші. І якщо один із нас кривдить діву — інший зобов'язаний її захистити! — пояснив він, продовжуючи торкатися її волосся.

Аделіна важко зітхнула. «Який шляхетний лицар, аж страшно!» — подумала вона.

— Зрозуміло… Але ж не просто так… — підозріло мовила, бігаючи поглядом по кам'яній кімнаті.

Воїн усміхнувся і нахабно підняв її на руки.

— Що ти робиш?! — спалахнула Аделіна й щосили вдарила його забитим коліном у бік. Скривилася від болю дужче, ніж він, і почала вириватися.

Але хіба вона могла протистояти цьому гіганту? Він навіть не похитнувся від її ударів. А коли вона вдарила його долонею по масивній щелепі, він лише ширше всміхнувся, вочевидь, отримуючи задоволення від її безсилого опору.

— Та відпусти мене! — продовжувала вирувати Аделіна, поки воїн ніс її до сусідньої кімнати.

— Не бійся, я просто хочу, щоб ти розслабилася. Підемо в купальню. Там ми залікуємо твої рани і поговоримо… про цікавіші речі.

Його слова мало заспокоїли її. Вона не припиняла опиратися, дійшовши до того, що взяла і вкусила його за плече. Він стерпів і це, продовжуючи шлях до великого кам'яного басейну, від якого клубками йшла пара.

Як же її бісили місцеві шалені чоловіки! Передчуваючи недобре, діва вирішила використати останній шанс.

— Якщо ти мене зараз не відпустиш, то… — почала погрожувати вона, але він її перебив.

— Будь ласка, — спокійно мовив він і розтиснув руки.

Аделіна з плескотом упала у воду.

— А?! — здивовано вигукнула вона, борсаючись.

Чоловік глянув на неї згори вниз.

— Це цілюща вода. Ми тут завжди відпочиваємо після бою, щоб відновитися, — пояснив він, гордо переплівши руки на грудях.

Аделіна напружилася. Від його владного вигляду й її дурних думок щоки запалали сильніше, ніж від теплої перламутрої води. Прокляття, але ця мить лякала по-справжньому. Вона боялася, що воїн забажає приєднатися, і їхнє знайомство переросте в щось… «погане».

Але воїн, на диво, оминув басейн і попрямував до столика, на якому стояли келихи та кілька графинів із різнокольоровими напоями.

— Ти вважаєш, що я полізу до тебе? — запитав він, не обертаючись.

Аделіна ковтнула клубок страху. О боги, навіть думати про таке було лячно...

Чоловік налив у кубок багряну рідину і сів на кам'яну сходинку. Він поправив пов'язку на стегнах, закинув назад рубінове волосся і, приклавши келих до губ, зробив звучний ковток. Тоді перевів свій полум'яний погляд на Аделіну.

— Ні, це мені нецікаво... Поки що, — мовив він крізь ледь помітну усмішку. — Я хочу пізнати тебе, але по-іншому. Розкажи, у чому ти неперевершена?