Розділ 1.7

Вона швидко піднялася на ноги, й побігла до дверей, що вели з тераси в саму будівлю.
Арман пронизав її розлюченим поглядом, і закричав услід:
— Стояти! Або буде ще гірше!
Аделіна добре почула його погрози. Але ці зухвалі слова не змогли її зупинити.
Зі скрипом на зубах, вона відчинила важкі двері, й забігла в довгий, ледь освітлений коридор.
Арман став холоднішим за сталь. Даремно вона пішла проти його волі. Діставши з-за поясу кинджал, він не гаючи часу, побіг навздогін за здобиччю.

Аделіна чула, що він її переслідує. Душа втікала в босі п'яти. Але підкорятися йому вона більше не збиралася.
Тіло пронизувала біль. Численні синці, й глибокі подряпини давали за себе знати. Сили залишали її, ноги підкошувалися, але вона продовжувала бігти. Бо коли ж боротися за життя, як не сьогодні?

Тільки переслідувач виявився неймовірно витривалим. І швидше за все, умів швидко заліковувати свої рани. Незрозуміло, звідки в нього з'явилися сили, та він уже був зовсім не схожим на того пораненого чоловіка, який нерухомо лежав на кам'яній плитці.
Аделіна зі страхом озирнулася і побачила, як його сильні руки тягнуться до неї.
Миттю вона була притиснута обличчям до стіни. Чоловік накинувся на неї, і придавив своїм тілом. Він обвив долонею її тонкі зап'ястя, і вдавив їх у стіну.
— Я все ще вагаюся, чи залишати тебе в живих?! — прогарчав Арман, та приклав кинджала до її горла.
— Тобі мене не залякати! — закричала розгнівано дівчина, і почала вириватися.
— Не сіпайся, вістря занадто близько! — попередив лиходій, і відвів кинджал убік. В кліп ока, повернув Аделіну обличчям до себе, й знову приставив зброю до її горлянки.
Дівчина перестала дихати. О боже, його палкі очі пронизували її таким поглядом, що вона мимоволі забула, в якій небезпеці зараз перебуває.
— Ну скажи, що мені з тобою зробити, Аделіно? — прошепотів Арман, нестримно наближаючись до її обличчя.
Дівчина розгнівалася. Страх відійшов на другий план. Тепер її серцем володіла тільки лють. Бо чому цей покидьок сміє з нею гратися?!
— Міг одразу мене вбити! Навіщо було тягти у цей світ? — закричала вона, повільно згинаючи коліна, і сповзаючи вниз стіною, щоб опинитися якнайдалі від цього монстра. Бо він вирішив наблизитися до її обличчя, нестерпно близько.
— Я не маю права вбивати за межами Абрраріону! І це єдина причина, чому я забрав тебе з собою! — не замислюючись, відповів Арман і, помітивши, що вона намагається втекти, мимоволі притиснув кинджал до горла.
Полонянка застогнала від болю.
— Яка тендітна дівчинка... Тебе варто берегти як найніжнішу квітку. Бо слабка й безпорадна ти, — з особливим захватом промовив чоловік, спостерігаючи за тим, як на її світлій шкірі виступає кров.
Аделіна стиснула губи від гніву, здатися не могла. То ж з безмежною силою духу метнулася вбік, поранивши себе ще сильніше, але цим самим здобувши можливість втекти.
— Помиляєшся! — прошипіла крізь зуби, і мужньо відштовхнула від себе чужинця.
Арман не очікував від неї такої сили та рішучості.
— Стій, зухвале дівчисько! — розлютився він, хапаючи її за передпліччя.
— Відпусти мене! — обурилася вона, і вдарила його кулаком у груди.
Та тільки це ще сильніше розгнівало іншосвітянина. Розлючений, він прокричав на весь коридор:
— Ніхто не повинен дізнатися, що я був на Землі!
І не стримавшись, замахнувся на дівчину кинджалом.