Розділ 1.7

Арман пронизав її розлюченим поглядом і закричав услід:

— Стояти! Інакше буде гірше!

Аделіна чула його погрози, але зухвалі слова вже не могли її зупинити. Зі скреготом зубів вона відчинила важкі двері й забігла в довгий, ледь освітлений коридор.

Арман став холоднішим за сталь. Даремно вона пішла проти його волі. Вихопивши з-за пояса кинджал, він, не гаючи часу, кинувся за своєю здобиччю.

Аделіна чула його кроки за спиною. Душа тікала в п'яти, але підкорятися йому вона більше не збиралася. Тіло пронизував біль: численні синці та глибокі подряпини давалися взнаки. Сили покидали її, ноги підкошувалися, та вона продовжувала бігти. Боротися за життя потрібно було саме зараз!

Але переслідувач виявився неймовірно витривалим. Здавалося, він умів миттєво зцілювати рани. Незрозуміло, звідки в нього взялися сили, та він уже зовсім не був схожий на того знесиленого чоловіка, що нещодавно нерухомо лежав на кам'яній підлозі.

Аделіна з жахом озирнулася й побачила, як його сильні руки тягнуться до неї. І вже за мить її щокою притиснули до холодної стіни. Чоловік накинувся на неї, навалившись усією вагою. Він обвив долонею її тонкі зап'ястя і втиснув їх у камінь.

— Я все ще вагаюся, чи залишати тебе в живих! — прогарчав Арман, приставивши лезо кинджала до її горла.

— Тобі мене не залякати! — вигукнула дівчина, намагаючись вирватися.

— Замри, — просичав він, — лезо гостре.

Блискавичним рухом він розвернув Аделіну обличчям до себе й знову притиснув зброю до її шиї. Дівчина затамувала подих. Його палаючі очі дивилися так пронизливо, що вона на мить забула про смертельну небезпеку.

— Ну, скажи, що мені з тобою зробити, Аделіно? — прошепотів Арман, нестримно наближаючись до її обличчя.

Страх відійшов на другий план. Тепер її серцем володіла лють. Чому цей покидьок сміє з нею гратися?!

— Міг би одразу вбити! Навіщо було тягнути мене в цей світ?! — закричала вона, повільно сповзаючи стіною, щоб опинитися якнайдалі від його нестерпно близького обличчя.

— Я не маю права вбивати за межами Абрраріону! Це єдина причина, чому я забрав тебе із собою! — не замислюючись, відповів Арман. Помітивши, що вона намагається втекти, він сильніше притиснув кинджал до її горла.

Полонянка застогнала від болю.

— Яка тендітна... Тебе варто берегти, мов найніжнішу квітку. Бо ти слабка й безпорадна, — з особливим захватом промовив він, спостерігаючи, як на її світлій шкірі виступає кров.

Аделіна стиснула губи. Здаватися вона не збиралася. З безмежною силою духу вона метнулася вбік, поранивши себе ще дужче, але вигравши шанс на порятунок.

— Помиляєшся! — прошипіла вона крізь зуби й мужньо відштовхнула чужинця.

Арман не очікував такої рішучості.

— Стій, зухвале дівчисько! — розлютився він, хапаючи її за передпліччя.

— Відпусти! — вигукнула вона й щосили вдарила його кулаком у груди.

Це розгнівало іншосвітянина ще більше.

— Ніхто не повинен дізнатися, що я був на Землі! — буркнув він і, не стримавшись, замахнувся кинджалом.