Розділ 1.6

Дівчина втратила дар мови. Вона марно намагалася вимовити хоч слово, але не змогла видати й звуку. Замість неї відповіли сльози, що струмком побігли по щоках.

Чоловік затримав погляд на блискучих краплях і ледь чутно хмикнув.

— Чому плачеш, дівчисько? Сама ж винна... — з ноткою дивного жалю промовив він. Його долоня повільно опустилася нижче, невагомо торкаючись її ключиць, що звабливо виднілися з-під розірваної тканини.

Аделіна шморгнула носом і, схлипуючи, спробувала розпитати його про те, що відбувається.

— Де я? — тихо промовила вона, боячись поворухнутися. Його рука продовжувала вивчати її тіло, оцінюючи його, мов річ, й торкаючись волосся, обличчя, шиї...

— Там, де ти — ніхто! — серйозно відповів він. — Ти з найнижчої раси. Нікчема рабиня — не більше.

Кожне його слово змушувало її тремтіти. Що? Нижча раса? Вона зухвало зустрілася з ним поглядом, ніби запитуючи: «Це правда?»

Чоловік закинув голову й подивився на небо. Його дикі очі з захватом розглядали далекі зорі.

— Це ієрархія. І люди тут найслабші. А ось ми...

— Поверни мене додому! — раптом закричала Аделіна. Її голос зірвався на істерику.

Іншосвітянин неквапливо оглянувся на темний бар'єр, що переливався магією, чи іншого роду сяйвом.

— Не можу! — сухо мовив він. — За моєю спиною — бар'єр. Якщо я перетну його, на мене нападуть. Ти навіть не уявляєш, у який небезпечний світ втрапила через свою дурість!

— Що зі мною буде? — наважилася дівчина на ще одне запитання, відчуваючи, як його пазурі сильніше впиваються в шкіру.

— Навіть не знаю, — протягнув Арман, знову переводячи погляд на неї. — Я хотів тебе вбити, але... Ти могла б стати рабинею. Гарною рабинею...

Останні два слова він прошепотів з неприхованим задоволенням.

— Ти можеш підкоритися мені тут і зараз, і я, можливо, подбаю про твою долю, крихітко.

Його слова були грубими й принизливими. Він поводився до нудоти нахабно і жорстоко.

— Що? — насупилась Аделіна, не вірячи власним вухам.

— Одна ніч — і ти отримаєш квиток у найкращий... будинок розваг столиці, — кинув він їй в обличчя ці бридкі слова, що розпалили в ній невимовну лють.

— Краще б я тебе не розуміла! — з огидою зашипіла вона й відсахнулася, не дозволяючи йому більше торкатися її тіла. — Замовкни!

Арман скептично вигнув брову.

— Ось як? — у його голосі з'явився холод, а червоні очі спалахнули гнівом. Відмова цієї дівчини, вочевидь, зачепила його гордість та чоловіче его.

Аделіна трималася стійко. Нехай вона стоїть перед ним на колінах, безпорадна й беззахисна, але в неї є власна гідність. І вона боротиметься за свою честь. Важко було перебувати в його полоні, але ще важче — не помічати його вичікувального погляду. Він ніби чекав, що вона передумає. Здасться. Покірно схилить голову.

Але тендітна дівчина з людської раси виявилася напрочуд сміливою. Вона продовжувала мовчати, не бажаючи змінювати свого рішення.

— Добре, — кивнув Арман, і його тон обіцяв щось жорстоке у відповідь на її мовчання. — Тоді ця пропозиція більше ніколи не прозвучить. Але розуміти нашу мову ти, на жаль, не перестанеш. Пройшовши крізь великий портал системи Абрраріон, ти прийняла закон і мову цього світу. Рафтар арарк! Бачиш? Мене ти й досі не розумієш. І ніколи не зрозумієш! Твоя доля нікчемна, і мені тебе шкода. На твоїй Землі ти, можливо, і була б бажаною, але тут з тобою ніхто панькатися не буде!

Сказаного було достатньо. Дівчина зблідла й кинулася тікати. Вона швидко звелася на ноги й побігла до дверей, що вели з тераси вглиб палацу.