Розділ 1.5

Дівчина не могла відірвати від нього погляду. Він ніби полонив її розум. Їй варто було бігти, куди очі бачать, але вона забула про все, й спостерігала за кожним його рухом, боячись упустити хоч щось.
У чоловіка явно паморочилося в голові, і темніло в очах. Він довго намагався прийти до тями, стояв на місці, не наважувався зробити крок, і хаотично бігав поглядом з боку в бік, шукаючи дівчину. Але туманна свідомість не дозволяла йому сконцентруватися.
Аделіна схаменулася — треба бігти. Але куди? Коли весь цей світ вона бачить уперше!
Залишалося лише довіритись інстинктам. Вона спробувала піднятися, і податися до дверей, що вели кудись, але...
— Навіть не думай! — вимовив хрипко Арман, і зробив крок уперед, пронизуючи її лютим поглядом, й змушуючи застигнути на місці.
Смоляне волосся закривало частину його обличчя, неохайне і стрижене якимось гострим предметом. Серед цих пасм з рваними краями, виднілися його очі, кольору крові. Цей пекельно гнівний, вогняний погляд змусив здригнутися саму душу.
Він наближався до неї. Суворий, небезпечний, лютий.
Але вона вважала його витвором мистецтва. Крізь страх пробивалося захоплення. Адже як можна було не зачаруватися? Коли в ньому було ідеально все!
Аделіна завмерла, як ті величні статуї, що прикрашали дах палацу. Що далі? Що він скаже, що зробить? Чи їй вже варто бігти, чи треба залишитись і послухати його повний влади голос?
Арман став прямо перед нею і окинув її пильним, оцінюючим поглядом. За його маскою явно ховалася зловісна усмішка, а очі раптово спалахнули диким, гарячим полум'ям.
Він обхопив її підборіддя пальцями. Мимоволі подряпав чорними кігтями ніжну дівочу шкіру. На втіху собі, він змусив бідолашну подивитися на нього. І як тільки блакитні, янгольські очі обдарували його взаємним поглядом — прогарчав, гнівно і полум'яно:
— А тепер, діво на ім'я Аделіна, настав час відповісти за свій вчинок!