Розділ 1.5

Частина її єства кричала: «Біжи!». Та інша, зачарована, не могла відірвати погляду. Вона забула про все, відстежуючи кожен його рух, ніби боячись пропустити щось нескінченно важливе.

У чоловіка, вочевидь, паморочилося в голові. Він стояв на місці, не наважуючись зробити крок, і хаотично блукав поглядом по терасі, шукаючи її. Туман у свідомості не давав йому зосередитись.

«Треба тікати», — схаменулася Аделіна. Але куди? Весь цей світ вона бачила вперше.

Залишалося довіряти інстинктам. Вона спробувала підвестися, щоб кинутися до дверей, що виднілися в глибині тераси, але...

— Навіть не думай, — хрипко промовив Арман, роблячи крок уперед. Він пронизав її лютим поглядом, змушуючи застигнути на місці.

Смоляне волосся, ніби рване гострим лезом, неохайно спадало на обличчя. З-під цих пасом на неї дивилися очі кольору крові. Цей пекельний, вогняний погляд змусив її душу здригнутися.

Він наближався. Суворий, небезпечний, лютий.

І крізь тваринний жах у її душі пробивалося дивне, збочене захоплення. Він був наче витвір темного мистецтва. Аделіна завмерла, мов статуя, що прикрашала дах палацу. Що далі? Що він зробить? І як їй бути? Бігти чи залишитися і знову почути його владний голос?

Арман зупинився просто перед нею й окинув її пильним, оцінювальним поглядом. За його маскою, здавалося, ховалася зловісна посмішка, а очі спалахнули диким полум'ям.

Пальці, що стиснули її підборіддя, закінчувалися короткими чорними пазурами, які мимоволі подряпали ніжну шкіру. Він змусив бідолашну подивитися на нього. І щойно її блакитні очі зустрілися з його, він прогарчав, гнівно і полум'яно:

— А тепер, діво на ім'я Аделіна, настав час відповісти за свій вчинок!