Розділ 1.2

— Ні, будь ласка! — закричала вона, і впала на коліна, благаючи страшного ящера пощадити її.
Блакитні очі наповнилися сльозами та страхом.
Дракон затамував подих, й опустив голову, бажаючи знову заглянути полонянці у вічі. І завмер… Як вона дивилася на нього! Безпорадна жінка із раси людей, з заплаканим ангельським обличчям...
— Прошу, не вбивай мене! — простогнала вона, і її голос змусив дракона згасити в собі полум'я.
Страшний монстр засумнівався. Він не міг наважитися, не міг зробити вибір.
Вбити її, чи залишити в живих?..
Раптом, на весь простір пролунав дзвін.
Ящір розгнівано загарчав скрізь зуби.
Дівчина не розуміла, що відбувається з ним,  і довкола? Вона вже взагалі нічого не розуміла. Її стан був вкрай поганим. У голові наче плив туман, перед очима ж все мерехтіло сотнями зірок. Прокляття, та серце билося мов шалене, й мало вискочити із грудей. Її страхи воістину руйнували розум.

А дзвін продовжував лунати, і нищити останні відлуння спокою.

Дракон наблизився до полонянки, і підхопив її падаюче тіло. Вона злякалася настільки, що була готова знепритомніти. Але він не дозволив, і змусив її прийти до тями своєю промовою:
— Ти. Підеш. Зі мною!
Його наказ сягнув її серця. Він заговорив зрозумілою їй мовою. Але краще б й надалі гарчав на невідомій. Адже коли вона почала розуміти сенс його слів — стало ще страшніше.
Дівчина здалася, як ящір того й захотів, дозволяючи йому знов взяти в полон її тіло, й нести його, куди він забажає.
— Ім'я?! — раптом спитав дракон.
— А-Аделіна... — запинаючись, відповіла діва.
— Моє. Арман, — насилу вимовив ящір, гнівно змахнув крилами та підняв довкола вогняний вітер.
Дівчина злилася з його лускатою лапою, боячись навіть поворухнутися. Яким же страшним був цей монстр! І все ж, навіщо вона йому?