Розділ 1.4

Коли здається, що все скінчилося, варто замислитися, а чи не є це початком чогось нового?

Все не могло так просто закінчитися. Ні, не для того вона подолала відстань у мільйони парсеків, щоб так легко здатися і загинути.

За спиною, мов вибухи далеких зірок, спалахнули крила. Золоті, великі, зроблені ніби з металевого пір'я, вони були істинним світилом, і осяяли все навколо, перетворюючи ніч на день.

Вони засліпили багряні очі шакадара.

Їхнє сяйво відлякало кластерів.

Світло золотого пір'я зруйнувало темряву.

Аделіна торкнулася ступнями багряного піску і одразу ж злетіла назад до небес. До рідного безкрайнього космосу. Полетіла назустріч зіркам, її прабатькам, що завжди вабили своєю красою і дарували їй сили та мрії.

На і без того прекрасному обличчі з'явилися золоті візерунки, прадавній розпис, дарований Всесвітом жінкам великої раси.

Кисті рук вкрилися золотим пилом, що розсіювався по всьому підкореному богинею простору.

Немає межі досконалості. І Всесвіт завжди прагнув створити найпрекрасніше і наймогутніше створіння.

Аделіна була бездоганною в цю мить. Її волосся звільнилося від прикрас і дозволило вітру вести його в танці. Нехай поширюється його світло, і весь світ спостерігає за сяйвом нової зорі.

І тіло її позбулося одягу. Спопелило його своїм вогнем, і палаючі клапті опустилися на землю. Лише на волосся покладалося воно, ховаючи під ним свою наготу.

Арман забув про все, коли побачив кохану живою та у цьому образі. Він дивився на неї так, ніби тієї ж миті дав клятву, що кохатиме її все життя. Його богиня, його каїрі, вона була тією, кого він шукав увесь цей час...

Аделіна не чинила опору тому, що з нею відбувалося. Вона була неймовірно спокійною, ніби ці крила завжди горіли за її спиною. Ніби вона народилася в цьому образі й завжди являлася іншою. Не було ні здивування, ні переляку, ні страху перед настільки незвіданою своєю стороною.

У тому сні, в який її привів загадковий Евіль, вона вже відчувала за спиною крила і ширяла в космосі. І ось настав той час, коли мрії стали реальністю.

Злетівши вгору, Аделіна озирнулася, бажаючи бачити світ від кінчиків своїх пальців і до самого горизонту, а можливо, і ще далі.

Її погляд, сповнений влади, пронизав кожного кластера і змусив усіх потвор відчути страх перед володаркою.

Аделіна розвела руки в сторони й виголосила епічну промову:

— Я, Аделіна Радгар, єдина дочка Дакіра Радгара та Асаліси Фріл, ніколи не здамся Загарбнику, в ім'я моїх предків, що полягли на полі битви за свободу Абрраріону! Віднині й навіки, я клянуся перед лицем Всесвіту, що мститимуся за кожного вбитого абрраріонця. Хай буде зі мною сила моєї зорі, і нехай світло знищить темряву, посіяну вами!

Кожне слово позначало істинну сутність цієї богині. Влада, велич, перевага світла над пітьмою. Верховна раса давно забутого світу сьогодні відродилася в її особі.

У пам'яті спливали розмиті фрагменти з минулого, яке бачили очі її предків.

Руйнування світу, кластери, армія з тисячі драконів. Війна, розруха, смерть навколо. Кров, у яку ступали босими п'ятами маленькі діти й плакали над тілами своїх батьків, поки навколо на каміння розсипалися величні палаци. А армія золотокрилих воїнів до останнього захищала небесне місто від десятків тисяч поплічників Загарбника.

Усе це бачили її предки, усе це вони пережили. Так багато чужих спогадів спливло в її пам'яті, і так сильно вони сколихнули душу.

Помста запанувала у світлому серці. Захотілося відплатити всім за завдані страждання і зруйнований дім.

Ніколи ще райдужки її очей не горіли таким полум'ям, як зараз. У цій іпостасі вона була ніби виткана зі світла й вогню. Жилами текла гаряча кров, що ледь не закипала в пориві гніву. Ланцюги, що стримували її істинну сутність, розсипалися на уламки. Страшний полон, завдовжки у двадцять років, скінчився. І тут, на рідній, хоч і забутій землі, вона стала вільною.

Руки оповилися язиками полум'я. Волосся засяяло яскравіше за зірки. В очах зародився вогненний хаос. Залишалася одна мить до атаки.

Кластери зупинилися, як за наказом. Вони вже знали, що на них чекає — смерть. Вірна смерть, дарована їм полум'ям і світлом їхньої мучительки.

Аделіна була жорстокою. Вона вбивала вогнем. Наставляла долоні на монстрів і атакувала полум'ям, бажаючи знищити кожного. Їхні тіла горіли, їхні крики ятрили душу, змушували божеволіти, але іншого виходу не було. Тільки боротися! Боротися так, як ніколи раніше.

Створюючи все більше вогню, вона перетворювалася на монстра, істинного тирана, що не щадить нікого на своєму шляху.

Аделіна втратила над собою контроль. Тіло її не слухалося. Жодного кластера вже не залишилося — всіх знищила. Але атак не припиняла. Не могла зупинитися. Не могла керувати своєю силу.

Увесь цей час Арман спостерігав збоку. Він усе зрозумів, хоч і відмовлявся вірити в те, що відбувається.

Дуже довго він не міг вимовити й слова. Але коли Аделіна почала божеволіти, він усе ж наважився заговорити:

— Так ось хто ти така... — прошепотів він, спостерігаючи за нею та її безумством.

Ця загадкова сила, яку йому не доводилося бачити раніше, була воістину небезпечною і руйнівною. І вона так нагадала про один народ, що давно згинув у радіоактивній пустці.

— Остання з космолірів... — губи Армана здригнулися, вимовляючи ці слова. — Ти дочка зрадника Радгара... Гріховний плід... Який же тісний світ. І для тебе небезпечний!

Воїн вигукнув останню фразу і полетів до діви. Ухиляючись від атак, він відважно підбирався до неї, і єдине, чого бажав у цю мить — якнайшвидше обійняти її та заспокоїти.

Аделіна намагалася зупинити себе. Змушувала вогонь зникнути. Але те, що вона сьогодні в собі відкрила, виявилося значно сильнішим за неї саму.

— Армане... — прошепотіла вона, піднімаючи погляд на коханого. — Врятуй мене... — фраза, яку вона сказала в пориві емоцій, і нею ж підписала собі новий вирок.