Розділ 1.2

Каардан був істинним блукальцем, тож мандрувати пустелею — звична для нього справа. Навіть його взуття було придатне для ходьби по пісках — масивне, на високій підошві, на шнурівці, щоб щільно прилягало до ноги. Взагалі, на думку Аделіни, Арман одягався зі смаком. Він був схожий на якогось земного рокера. Ці татуювання та пірсинг, недбало вкладене волосся і любов до шкіряного одягу... Бунтар! Але його каїрі це шалено подобалося.

Діва притулилася до грудей коханого чоловіка і заплющила очі. Насолоджувалася цією близькістю. І загубилася в часі. Забула про все, перебуваючи під його опікою та захистом...

Чомусь поруч із ним їй було неймовірно спокійно. І цей страшний світ не так лякав. І навіть кластери, що летіли позаду, здавалися тільки тимчасовою перешкодою на шляху до справжнього щастя.

Арман обов'язково її захистить. Він не дозволить до неї доторкнутися. Нікому не дозволить! Будь то Ксін Маоро Ішу, кластер чи навіть сам Загарбник. Вона тільки його. Належить йому одному. І її тіла сміють торкатися лише його руки... вона знає і відчуває це самим серцем. Каїрі.

Вітер розбурхував волосся. Все всередині Аделіни завмирало з кожним подихом та кроком Армана. Вона ніжилася в теплих обіймах, вдихаючи запах його тіла, і розуміла, що хоче бути коханою ним.

Так далеко від Землі вона знайшла того, кому готова довірити своє серце навіки. І вона ж може пов'язати своє майбутнє з ним? Це цілком реально. Але що далі?.. Все як у людей? Сім'я, побут, діти?.. Арман же захоче мати спадкоємців?.. Та чи готова вона до такого розвитку подій?.. Можливо...

Втім, поспішати Аделіна не збиралася і покладалася на долю. Нехай усе йде своєю чергою. Вона лише погладила чоловіка, щоб він вкотре закрив очі й втратив себе в цих відчуттях. І вона теж, разом з ним...

Та сама заклята доля вже знала, що робити.

Раптом ступні дівчини торкнулися червоної, випаленої Абрраріоном землі. Він опустив її.

Щось було не так.

— Дідько! — пролунав розлючений голос Армана.

Аделіна розплющила очі й схвильовано глянула на небо. Ворожий корабель завис просто над головою, і кілька груп кластерів уже покинули борт.

— Що відбувається? — стривожено запитала вона, перебігаючи поглядом по скупченню потвор, які, наче хмара, заступили небо.

Арман спалахнув, мов сонце, лють виривалася з глибин душі.

— Доведеться битися! — процідив він крізь зуби й змахнув крилами. Миттєво злетів у небеса і дістав клинок, готуючись до бою.

Аделіна притиснулася до воїна і здригнулася, дивлячись загрозі в очі. Десятки кластерів були готові атакувати їх з хвилини на хвилину.

Вона вдивилася в образ найближчого посіпаки зла. Подібне вона вже бачила в домі Мунсін Морьо. Там був такий самий монстр, з гогглами й респіратором, з довгими кінцівками та безликий. Його вбив Вакхал, безжально знісши йому голову.

А що ж робитиме Арман з десятками подібних чудовиськ? Чи не забагато поплічників Загарбника вийшло проти них двох?.. Сили нерівні. Чи все ж?..

— Тримайся міцніше! — закричав Арман і полетів назустріч групі кластерів.

Він мав намір битися однією рукою. Як і тоді, з арханами. Шалений!