Розлючений 1.1 Шлях..

ВІТАЮ ДРУЗІ! ЦЕ ДРУГА ЧАСТИНА ІСТОРІЇ ПРО "САМОЗВАНКУ". Ваші вподобайки та відгуки допомагають автору працювати швидше:)

Арман прискорював крок, намагаючись вийти із зони видимості ворогів. Корабель повільно плив небом, переслідуючи їх і не випускаючи здобич із поля зору. Екіпаж кластерів поводився спокійно і лише спостерігав. Але шакадар відчував, що це лиш затишшя перед бурею.

Шлях...

Почалася зона справжньої розпеченої пустелі. Багряний пісок просідав під ступнями, йти ставало все важче. Добре, що хоч на горизонті вже виднілися три скелясті гори — ціль, що надихала.

— Ще трохи, майже дісталися, — раптом буркнув Арман так, що Аделіна аж здригнулася.

— Ноги болять... — тихо промовила вона, ніби сама до себе.

Арман кинув погляд на її босі ступні й несхвально похитав головою.

— Гаразд, — прогудів він низьким голосом і різко підняв дівчину на руки. Вона навіть не встигла зрозуміти, що сталося.

Ніжна долоня мимоволі лягла на його сталеві груди, щоб одразу відчути стукіт серця.

— Що ти?.. — спантеличено запитала Аделіна, здивовано кліпаючи.

— Я понесу тебе, мені не важко, — відповів він.

Дівчина почервоніла. Занадто романтично. Але ж це Арман, він і не на таке здатний...

— Дякую, коханий, — прошепотіла вона, вдивляючись у його червоні очі.

Який же він усе-таки... неймовірний.

Арман усміхнувся від її слів, навіть якось зніяковів. Не звик до такого. Хоча... можна, щоб вона казала йому такі речі щодня? Навіть не думав, що йому так захочеться любові.

— Тут уже справді недалеко, — спокійним тоном мовив він і попрямував до скель, над якими велично височів один із супутників.