3

Я благополучно змогла дістатися до передпокою, який правильніше було б назвати залом для приймання гостей і вбивання невинних немовлят. Це я на себе натякаю. Я подивилася на пляму, що залишилася від мого, нещодавно палаючого тіла. Те, що завдяки бабусиній спадщині я потрапила в інший світ, це мені цілком зрозуміло. Не ясно тільки, як звідси вибратися. Але, і дурневі зрозуміло, що якщо є вхід, значить, є і вихід. Зараз переді мною стояло завдання - знайти мітлу, осідлати її, затиснувши при цьому щоденничок зубами - і ф'юїть - лети, Лєра, додому.

Але мітла ніби випарувалася. Я спробувала відновити в пам'яті ту мить, коли летіла донизу й метнула спадщиною у лева. Простежила. Залишилася в захваті від плями, залишеної на стіні тілом лева - а дарма йому, нічого беззахисних дівчат лякати. Прослідкувала за траєкторією польоту мітли, обнишпорила диван, за диваном, навіть подушки диванні підняла. Знайшла захований під ними компромат - журнальчик із вельми фривольними фотографіями оголених дівчат, які демонстрували пишні хвости і моторошний манікюр. Не знаю навіщо, але прихопила його з собою. Ймовірно, хотіла пізніше, у затишній обстановці, вивчити особливості побудови місцевого населення.

У той самий момент, коли я розгублено роздумувала, де ж іще може бути мій віничок, переді мною витончено приземлилася, зістрибнувши звідкись зверху, пані з саду. І навіть костюмчик не зім'яла.

- Люба, ось ти де, - промуркотіла вона і ніжно, але твердо обхопила мене за плечі та повела назад... Ми тебе обшукалися. У мене є для тебе чудова новина.

Відкриває непомітним рухом двері.

Попереду - двоє чоловіків, так схожих один на одного - красунчик і його старша копія. Позаду - рішуча жінка з ніжним голосом і чіпкими руками.

- Ось вона, синку.

А синок дивиться на мене так, ніби я з'їла його йогурт. Або тістечко. А може, і сам пообідати мною не проти. Я впираюся ногами і хочу сховатися.

- Ось, синку, це - Валерія. Твоя донька.

Та годі! Тату!? Що ж ви раніше не сказали! Ай та мітла!

Сама не знаю як, але опинилася раптом на руках у татуся. Обіймаючи його міцно за шию, тільки й встигла подумати, що, мовляв, он у кого я такою красунею народилася, як відчула на своїй дупі долоню. Не просто відчула - вона тискала мою сідницю! Жорстко, вульгарно тискала! Та я хлопчакам і однокурсникам навіть поцілунку жодного не подарувала. А тут мене жамкає... рідний тато? Долоня сама злетіла у повітря, проте до татової щелепи так і не долетіла. Навіть не зразу я й збагнула,  що татусь осипає  мою  долоньку поцілунками.

Він, бачте, так зі мною знайомиться? А може, й під хвостом понюхає?! Невже таке поводження вважається в них  нормальним?

Я вже хотіла панікувати, але мудра жінка, дай їй бог розумних дітей  і здоров'я, вихопила мене з його обіймів.

А далі було просто свавілля! Рука, обпалена його поцілунками, відволікла мене і позбавила розуму. А то з чого б це я раптом стала відповідати на вимовлені ним таким обурливим тоном запитання? Дурні й не зрозумілі запитання!

І тільки вимовивши вголос своє прізвище, я прийшла до тями. І зрозуміла, що час робити ноги. "Робити ноги" я вміла у всіх сенсах. І блиснути ними в бікіні. І зникнути, коли треба. Тут же на думку спала народна мудрість, яку мама втовкмачувала мені з дитинства: вчасно запитане "За що?" вимикає чоловічий розум мінімум на кілька хвилин.

- За що? - прошепотіла я трагічним голосом, сподіваючись, що мене не звинуватять у відсутності акторського таланту.

Мама, втім, як і завжди, виявилася права. Присутні завмерли, а я зціпила зуби і з виразом ображеної невинності рушила на вихід повз здивованих чоловіків і розгублену жінку.

Варто було мені опинитися за межами кімнати, в якій тільки блискавки й не іскрилися, я кинулася бігти. Навіть забувши про мітлу.

Позаду залишився величезний будинок, розкішний сад, до блиску начищені небачених конструкцій автомобілі, що завмерли, немов хижаки, у дворі. Прощально скрипнули ковані мереживні ворота.

Я залишилася одна в невідомому мені місті. Абсолютно не уявляючи собі, що робити далі і куди йти, прийняла єдине правильне, на мою думку, рішення - пішла вперед.

Спочатку я зітхнула з полегшенням - фух, вирвалася! Потім мені стало трохи, зовсім трішки страшно. І ось тут почали відбуватися наступні чудеса.

Мене тут же взяв під лікоть блідого вигляду худорлявий хлопчина. А може, і не хлопчина зовсім - надто блідий і гарний неземною красою. Він міцно тримав мене за лікоть прохолодною рукою, заглядав мені в очі своїми майже чорними очима. Одразу ж з'явився в полі зору ще один - такий самий гарний і блідий. І від нього так само, як і від першого, віяло просто могильним холодом. Вони щось мені шепотіли-шепотіли, і намагалися звернути з тієї доріжки, якою ми йшли. Я чомусь не дуже розуміла, що відбувається. Але вроджена впертість, а мама завжди говорила, що "в нашій маленькій Валерії живе величезний упертий віслюк", так от, вроджена моя впертість не давала їм змоги відвести мене в більш затишний куточок. Я була на межі істерики - бажання плакати і сумувати збільшувалося з кожним словом, вимовленим моїми непроханими супутниками.

- Здається, панове вампіри, дівчина не бажає з вами йти, - раптом пролунало позаду нас. Не знаю, хто це був, але я дуже зраділа його появі.

Стоп! Які такі вампіри?!

- Іди своєю дорогою, ссоссунок, - проспівав той, що вів мене під лівий лікоть.

- Це наша здобич, - нахилився до мого обличчя інший, який я й не помітила, як підхопив мене під праву руку.

Мені здалося, що він був в ейфорії від вигляду моїх сліз. Солона крапелька зісковзнула мені на губу і я злизнула її язиком. Так от, цього самого вампіра просто пересмикнуло від цієї картини. Він висунув довгий язик, що відливав синявою, і злизнув сльози, що залишилися на моїй щоці. Я закричала - і він закричав. Я кричала від жаху й огиди. А "язикатого" шматував, з хрускотом розриваючи бліде тіло зубами і кігтями, вже відомий мені тигр. На його плечах висіли залишки одягу, що надало цій бійці ще більш божевільного вигляду.