2

Яскраві сірі очі лише на мить блиснули здивуванням.

А далі нічого крім байдужості я в них і не бачила. Хоча долаючи ті кілька метрів, що відділяли мене від нього, він не відводив від мене пильного погляду. Та й хода його стала більш плавною, крадучою. Він виглядав немов хижак, який приготувався до стрибка.

Проходячи біля мене в небезпечній близькості, він трохи нахилився в мій бік і його ніздрі затріпотіли. Понюхав! Він мене понюхав!!! Чоловік ледь помітно смикнув куточком рота і мовчки пройшов повз мене.

А ось я була ним уражена. Наповал. Одним пострілом.  У сенсі - одним поглядом. Серце підскочило до самого горла, дихання завмерло. Я відчувала себе його жертвою, і була зовсім не проти, щоб він на мене напав. Я поклала руку на серце, хотілося стукнути по ньому кулаком. Ні, дурне! Ти не можеш вчинити так зі мною!

Де ж твоя звичайна розбірливість, Лєро?

Позаду грюкнули двері. Чоловік із портрета увійшов у кімнату, в якій залишилося сімейство, що й досі сперечалося.

А мені не залишалося нічого іншого, як прискоритися. І ось тільки зараз я прийшла до тями і зрозуміла, що все ще тримаю в зубах злощасний щоденник. Зі стогоном я притулилася лобом до холодної стіни. Уявляю, яке враження я справила на красунчика. Вдих-видих.

Сам расунчик, його запах, що залишився в коридорі тонким шлейфом, зводили мене з розуму.

Як тобі не соромно, Лєрко? - докорила я собі і веліла своїм не дуже слухняним ногам зробити ще один крок уперед.

***

Ден Твар зайшов у вітальню непоміченим. Мати з батьком продовжували про щось жваво сперечатися. Причому виглядали вони радше задоволеними, ніж засмученими.

Молодші брати мутузили один одного так само, втім, як робили це і завжди.

Чоловік постояв й не дочекавшись уваги до своєї персони, вимовив:

- Привіт, сім'я. Що за кіпіш? Навіщо покликали?

При звуці його голосу в кімнаті запанувала тиша. Батьки одночасно повернули до нього свої обличчя. А від чіпкого погляду Дена не вислизнуло те, як мама поспішно взяла за руку батька. Значить, сталося справді щось серйозне, якщо ледь не побившись,  вони раптом  об'єдналися.

Мама дивилася на нього посміхаючись, батько зробив грізне обличчя і дивився на нього, насупивши брови. Це щось новеньке.

Якщо в дитинстві така гримаса й змушувала Дена нервувати, то ось уже років двадцять, як він перестав боятися батька. Поважав - так. Прислухався до порад пріора Олександра Твара - теж так. Але боятися - зовсім не боявся. Навіть навпаки, віднедавна саме його, Дена Твара, наймолодшого ректора Юридичної Академії Ноутона, побоювалися, остерігалися й поважали. Молодші брати, стоячи за спинами завмерлих батьків, корчили пики. Чиркання долонею по горлу і тому подібні жести дещо спантеличили, але й розвеселили водночас.

- Це не ваша подружка, випадково, забула? - усміхнувся він і жбурнув братам віник, який так несподівано впав на нього в передпокої батьківської оселі. Повз його уважний погляд не оминуло те, що світла і завжди ідеально прибрана кімната сьогодні виглядала, наче поле битви. Відбиток когось із братів на стіні змусив його замислитися - а чи не час братикам пройти навчання під його особистим керівництвом? Зовсім  батьки їх розпустили, у всьому їм потураючи.

Хлопці відскочили від віника, що летів у їхній бік, як від гримучої змії. Н-да, спритністю і хоробрістю вони теж похвалитися не можуть. Он, від віника в сторони шарахаються.

- Ой, а де ж дівчинка? - раптом ляснула Еліза в долоні й вискочила з вітальні. - Алекс, без мене не починайте.

Роді з Тобіасом, а саме так звали молодого перевертня-тигра й лева, вискочили слідом за матір'ю.

- Мати має рацію, дочекаємося її, - простягаючи синові у привітанні руку, пріор чи не вперше в житті не знав, з чого почати розмову, - Але ти маєш знати, сину, ми тебе не засуджуємо. Що в тебе була за ситуація, ми не знаємо. Тут головне провести роботу над помилками і зробити правильні висновки.

- Я не зовсім розумію, про яку ситуацію йдеться?

Батько глибоко зітхнув, набрав у груди повітря, а сам набрався рішучості й випалив:

- Ми знаємо, що в тебе є донька.

Давно Дена так не дивували.

- Що-о-о-о в мене є?

- Ось вона, синку.

Ден повільно повернувся на голос.

Мати стояла в дверях і тримала за плечі ту дівчину, яку він зустрів у коридорі.

Судячи з побілілих кісточок на руках, втримати дівчину, що опиралася, давалося мамі  зовсім не легко.

Дівчина дивилася на нього округлими очима. А під його поглядом і зовсім зіщулилася і стала навіть нижчою на зріст. Уперше побачивши її, вона здалася йому кумедною. А зараз починала злити його. Він вирішив уважніше розглянути цю юну аферистку.

- Ось твоя дочка. Як тебе звати, дитино? - ласкаво запитала Еліза в дівчини.

- В-в-валерія.

- Ось, синку, це Валерія. Твоя дитина.

- Ви навіть не знаєте, як її звуть? Але запевняєте мене, що вона моя дочка?

- Чия я донька? - раптом пискнула дівчина. - Ви - мій тато?

І не встиг ніхто моргнути й оком, як дівчина з гучним вигуком кинулася йому на шию:

- Тату!

Ден автоматично підхопив дівчину під попу, автоматично ж стиснув пружну сідницю.

- Що ви робите? - обурено пискнула Валерія.

- Знайомлюся, - інша рука стиснула другу сідницю, губи його вигнулися в задоволеній посмішці, а очі хитро виблиснули сріблом.

Валерія на мить застигла і, відпустивши його шию, розмахнулася. Маленьку долоньку, готову відважити хльосткий ляпас, перехопила сильна рука, і, розвернувши її тильною стороною донизу, чоловік підніс її до рота.

- Ніколи,- поцілунок.

- Не смій, - ще поцілунок.

- Мене бити.

- Ден, що ти витворяєш? - заричала Еліза і буквально висмикнула з його рук дівчину, яка розгублено дивилася на свою поціловану долоню.

- Елізо, заспокойся, хлопчик розгубився або не зовсім зрозумів...