1.

Стареньку я помітила одразу, варто було мені вийти за ворота універу. Досі не розумію, як і чому саме я її помітила, адже до пішохідного переходу біля перехрестя, де вона стояла і тривожно дивилася на світлофор, було метрів двісті.

Між нами снували студенти і просто пішоходи, заклично грюкали вхідними дверима кав'ярні, гарчали і сигналили автобуси і автомобілі, що проїжджали повз.

У мене зранку не було в роті жодної макової росинки, тому гарячий американо і ще тепла, з родзинками булочка, куплені в найближчій кав'ярні, видалися мені надзвичайно смачними. Відкусивши добру чверть булки, я подивилася в бік перехрестя. Бабця все ще стояла біля переходу і розгублено озиралася на всі боки.

Я неспішно пішла вперед, дивуючись - чому вона там стоїть? І невже ніхто не запропонує їй допомогу? Хлопчина з широкими плечима ненавмисно штовхнув мене і напівпорожня склянка буквально вилетіла в мене з рук.

- Вибач, лапуль! Давай, новий куплю?

Але я вже не звертала уваги ні на нього, ні на свою обпечену руку. Старенька, ймовірно, привернута вигуком хлопця, дивилася прямо мені в очі. То як же це так? До неї залишалося ще метрів сто, але я точно знаю, що дивилася вона на мене. Дивилася так, ніби я її остання надія. І я поспішила.

- Вам допомогти, бабусю?

- Дай бог тобі здоров'я, дитинко, - прошелестіла старенька і сама вклала свою напівпрозору долоньку мені в руку. Ми благополучно перетнули вулицю, а від моєї подальшої допомоги бабуся відмовилася.

- Далі, Лєрочка, нам не по дорозі. Але я ще тобі віддячу.

І висмикнувши свою руку з моєї, бабулька бадьоро і стрімко покрокувала геть. Я тільки здивувалася її спритності, ймовірно, бабусі просто уваги не вистачало.

Навіть не встигла здивуватися,  звідки ж ця стара знає  моє ім’я, як всього за кілька секунд зателефонувала Маринка - моя сусідка по кімнаті гуртожитку.

- Лєрко, швидко давай додому. Тут за тобою адвокати з'явилися!

Фігас-с-с-сііі.

А ще за годину я сиділа в офісі адвокатської контори, в оточенні людей у траурному одязі. Хтось із них схлипував, досить щиро прикладаючи хусточки до очей. Деякі уважно вслухалися в слова адвоката, який зачитував заповіт. А дехто здивовано поглядав на мене і перешіптувався.

А я, в легкому шоці, сиділа осторонь від усіх і дивилася на фотографію старенької, перев'язану траурною стрічкою. Тієї самої старенької, яку всього годину тому перевела через дорогу.  А під фото був напис,  що бабця померла ще два дні тому. Хіба таке може бути? Може, я збожеволіла?

- ... "Своїй же онучці, Валерії Ніхон-Чутха, доньці моєї доньки Валентини Ніхон, я заповідаю... - загадкова пауза, адвокат здивовано подивився з-під окулярів на мене, на інших присутніх і продовжив: - свій щоденник і мітлу. "

З глузду з'їхати! Ну, щоденник я ще можу зрозуміти. Може,  там коди до сейфа або, хоча б,  координати закопаного на острові скарбу  записані. Але мітлу! Я ж не відьма там якась! Та й не мітла це зовсім. Так, віничок пошарпаний, перев'язаний строкатою стрічкою.

Ну, бабуся й пожартувала!

І ось, стою я, як дурепа, в коридорі контори і в подиві дивлюся на свій спадок, який мені, до речі, одразу після оголошення заповіту, під розпис і видали.

А назустріч, дивлячись спідлоба, повільно насуваються родичі, які так несподівано з'явилися в моєму житті. Я могла б зрозуміти їхній гнів, якби мені дісталася, наприклад, квартира в елітному районі. Але складалося враження, що вони збираються віджати в мене мій... віник. Він мені і так був не потрібний. Але ж могли б ввічливо попросити, а не дивитися на мене, як на ворога народу. Та й  до того ж,  не люблю я своє, навіть не потрібне майно даремно віддавати.

Я озирнулася, підшукуючи, про всяк випадок, шляхи до відступу. Але вихід з адвокатської контори загрозливо перекрив здоровий чолов'яга в елегантному костюмі.

Я презирливо фиркнула. Нас, голодних студентів, голими руками не візьмеш!

Товстий зошит у шкіряній палітурці з блискучою пряжкою, через брак кишень я взяла в зуби, а віник - з тієї ж причини, затиснула колінами, руки загрозливо стиснула в кулаки в боксерській позі та приготувалася кликати на допомогу.

І ось тут почала відбуватися справжня чортівня!

Повітря переді мною завібрувало, картинка стала розпливатися. Я навіть головою потрясла, сподіваючись, що в очах проясниться. Родички щось кричачи й зі спотвореними від люті обличчями мчали мені назустріч. А я готувалася поринути в першу в моєму житті непритомність.

***

Хтось боляче штовхнув мене в плече.

- Марино, відвали, - пробурмотіла я і розплющила очі.

Наді мною, повністю перекриваючи огляд і кумедно ворушачи вусами-антенами, маячили дві котячі морди. Точніше, не котячі, а тигрова і левова. У лева, щоправда, була така куца грива, що я одразу ж запідозрила жарт.

- Маринка, не смішно, - я знову заплющила очі, голова так розколювалася, ніби я шарахнулася нею об стіну.

Щось м'яке штовхнуло мене в обличчя.

- Відвали,- знову спробувала я напоумити жартівників і, розчепіривши пальці, відштовхнула вбік настирливу маску.

У маски виявився ду-у-уже мокрий ніс, який тут же лоскотно фиркнув мені в долоню. Я знову розплющила очі. Цього разу зір мій одразу сфокусувався. Одна з морд - тигряча, ощерила пащу і величезними зубами клацнула перед моїм обличчям. Друга морда теж, оголивши зуби, вирішила спробувати мене на смак.

Я не встигла ані подумати, ані зважити всі за чи проти, і з диким вереском схопилася на ноги й понеслася. У руці в мене виявився затиснутий мій віник, а підхоплюючись на ноги, я випадково натрапила рукою на зошит. Нехай і зовсім простенький, але він мій. Тому я, навіть не дивлячись, просто схопила його і побігла.

Величезні кішки мчали за мною, я чітко чула їхнє гучне дихання за своєю спиною.

- Лови, лови її, - пролунало зліва, і я обернулася подивитися, кого це ще нелегка сюди занесла.