Піти і повернутись

 - Пане старший прапорщик!

Інакше, як паном старшим прапорщиком нашого старшину в частині називати не наважувався ніхто, не зважаючи ні на вік, ні на звання, ні на характер відносин з ним. Сорокарічний "западенець", що більше ніж пів життя провів у армії, найбільше нагадував ведмедя-шатуна. При чому габарити і ступінь вгодованності більш характерними були для ведмедів початку осені, а характер для них же, але під весну, коли навіть лапа не давала ніякої поживи, і її хазяїн раптово прокидався, і починав шукати, щоб йому поїсти, чи на крайній випадок посмоктати. Приблизно таким був другий тато усього строкового люду нашої роти - добрим тільки в ті моменти, коли щойно йому вдалось щось прихватизувати, або ж уві сні, при чому готовий поставити все, що снилось йому той момент, як його призначають начальником всіх речових, харчових, і паливо-мастильних складів Західного округу. А тому...

 - Пане старший припорщик!

 - Чого тобі?!

Хоч і звиклий трохи до того гуркоту, що видавала ця покращена копія хазяїна Карпатських гір, я все ж таки був змушений прочистити вуха і струсонути головою. Бо коли старшину застати зненацька, відірвати від приємних думок і почути зблизька його відповідь, то можна було отримати легку контузію. До речі, при всій повазі до цього військовослужбовця і розуміння, що коли він поруч, то можна більше нічого і нікого не боятись, отримувати його в якості начальника варти не хотів ніхто. Бо хропів наш старшина так, що спати не виходило не тільки у вартівні, а навіть на тому самому дальньому посту. Реально, то було гірше за ті рідкі випадки, коли місцевих пілотів при тотальній відсутності авіаційного керосину все ж випускали на 10 хвилин політати, і вони заради забави проносились в кількох десятках метрів над вишкою. Але менше з тим, я відступив на пару кроків і тоді продовжив:

 - Мені б в санчастину сходити, а то живіт щось зовсім розболівся, а ввечері в наряд...

Тих пару кроків все ж не врятували, бо оцінивши зміну відстані старшина підвищив тон:

 - Супровід потрібен, чи сам дійдеш?!

 - Ну, та не салабон вже ж, сам справлюсь.

 - Добро, тримай "маршрутку", бери зошит хворих і вали...

"Маршруткою" називалась картка маршруту у визначенний район міста, в яку були записані адреси офіцерів та прапорщиків гарнізону, які проживали близько один від одного. Вкотре повторюсь, мобільних тоді ще не було, і СМС-ками про необхідність появи в частині когось із них слугували солдати. Тобі вручалась "маршрутка", і ти валив за вказаною адресою, вириваючи офіцера чи одразу кількох зі спокійного цивільного життя. Картка була одночасно шпаргалкою адрес і перепусткою крізь патрулі комендатури - гінці для них були особами недоторканими. В зошит хворих вносились ПІБ і звання військовослужбовця, діагноз і рекомендації лікаря, на підставі чого в частині давали звільнення від нарядів, або ж сміливо заявляли на перевірках про госпіталізацію бійця. За останнім я і пішов.

Добряче проінструктований своїм товаришем-недомедиком перший заслін на шляху додому у вигляді чергового чи то лікаря чи то фельшера санчастини я пройшов успішно. Назвав необхідні симптоми, постогнав у потрібних місцях при пальпації, і отримав бажанний запис про необхідність термінової консультації в хірургії міської лікарні. Щоправда, чомусь з підозрою на апендецит, а не виразку, але це я списав на непрофесійність військового ескулапа. За півгодини я вже був у приймальному відділені, і майже одразу потрапив на огляд. Від довгого очікування мене вберегло те, більшість працеспроможних жителів містечка в цей час були на роботах, присадибних ділянках і дачах, діти взагалі стараються не розмінювати літо на візити до лікарні, а в бабусь і дідусів моя, та сама знаменита форма викликала ностальгію і жалість.

В приймальному я теж не затримався - вже за 10 хвилин мене направили в хірургію. І мені б тішитись черговому досягненню, якби не одне але. Справа в тому, що ще  в нашій медчастині, і на огляді в приймальні мені було дуже легко - перераховані мною симптоми, а також больові відчуття при пальпації хоч і не так виражено, як я те хотів представити, але все ж мали місце. А в хірургію мене спроваджували досить терміново, і підозру на апендицит в новеньку картку хворого записали дуже твердим і впевненним почерком. Тому до хірургії я добрася не стільки в піднесеному, як в задумливому настрої. І задумливість моя лише поглибилась від того, що головний лікар відділення, той самий хірург-земляк, попереджений дзвінком з приймального, вже очікував мене особисто в дверях своєї парафії.
Огляд земляк провів дуже прискіпливо, і по кілька разів перепитував про мої відчуття, після чого настала черга задуматись йому:

 - Нічого не розумію, дуже схоже на приступ апендициту, але не зовсім... Давай-но, воїне, ми тебе лишимо на вихідні, зробимо аналізи, а в понеділок будем вирішувати, що робити далі...

Задоволений, що все йде за планом, я навіть не дуже сильно матюкався на свого товариша, який мене інструктував перед походом, списавши все на те, що його медичні пізнання були посунуті в свідомості дев'ятьма місяцями служби. Швиденько здавши аналізи, я повернувся в частину, повідомив про те, що мене госпіталізують, дочекався поки черговий роти зідзвонився з черговою в реєстратурі і отримав підтвердженя. Далі я прихопив речі першої необхідності разом з костюмом і кросівками, що заздалегідь привіз із варти, і подався назад до лікарні.

Залишалась найважча частина підготовки - зробити так, щоб мене не почали шукати в самому медзакладі. Як я не крутив, але окрім як звернутись до лікаря нічого не придумав. Звісно, що я не розповів йому усього, замість цього я сказав, що у містечку мене чекає молода і симпатична особа протилежної статі. І знов мені пощастило - Віктор Олександрович, як виявилось, і сам опинився в цьому регіоні завдяки симпатії до місцевої жительки. Тому і погодився надати потрібні розпорядження персоналу, щоб ті не дуже хвилювались, якщо не знайдуть мене у палаті. Але попередив, що карт-бланш я маю тільки до понеділка і тільки в межах лікарні. А якщо я так би мовити "спалюся" перед своїми колегами-військовими, то він і медсестри знати нічого не знають, і будуть стверджувати, що я втік сам.