Голова для того щоб шапку носити, і не тільки...

Найперше, що спадало на думку, це швиденько організувати кілька витівок, щоб отримати кілька нарядів поза чергою. Як я вже казав, два-три дні поспіль в наряді нікого не дивувало. І частенько та зміна, що їй випадав дальній пост берегла ноги - домовлялись між собою і з начальником варти щоб на пости виходити не 2 через 4 години, а одразу по 4 через 8, чи навіть 6+2. Ну, хто ходив у варту, той зрозуміє. А хто ні, то і слава Богу. Основне в цій ідеї було те, що у частині ти цілком офіційно був відсутній кілька днів, перевіряти пости особисто офіцерам було зазвичай ліньки, а між своїми можна було якось все вирішити.

Але цю ідею після зважування всіх "за" і "проти" я відкинув. Не те, щоби я не довіряв товаришам, просто хтось міг обмовитись зовсім випадково перед знайомим, і моя відсутність була б викрита заднім числом. А я б за це отримав по перше. Але головним фактором відмови стала поява багатьох невідомих в рівняні. Будь-яка незапланована перевірка, чиясь реальна хвороба і потреба в заміні, несподівані навчання чи реальна тривога... і моя самоволка відобразилась би на великій кількості людей, і то зовсім не так, як того мені, а тим більше їм, хотілося б.

"Зникнути", так би мовити, в частині точно би не вийшло. Перевірки особового складу, особливо у вечірній час, проводились регулярно і скрупульозно завдяки кільком "зальотам" в сусідніх і не дуже частинах і гарнізонах. Та ж ситуація була з медчастиною, що була росташована у містечку. Режим там був поблажливіший, і на кілька годин вийти за паркан було досить реальним, але не на кілька діб. Домовитись с молодшим лікарняним персоналом не виходило, бо вони регулярно мінялись, а медики-офіцери відпадали по замовчуванню. І все ж, саме лікарняний варіант бачився мені найвірогіднішим. Тільки палата, куди я націлився була не в санчастині, а у міській цивільній лікарні.

Ідея ця з'явилась завдяки ще двом моїм товаришам із роти. Перший навесні якимось чином примудрився застудити куприк, внаслідок чого у такому цікавому місці в нього вискочив здоровенний чиряк. Коли він вже не тільки сидіти, а й стояти чи лежати не міг, то пішов до старшини, бо всі фурункули зазвичай видаляв саме він.  Робив старшина це дуже оригінально. Забирав стражденного в свою комірку, наливав 100 грам 40-градусного обезболюючого йому і 200 собі, а після прийняття наркозу брав ту саму склянку, ставив догори денцем на область з чиряком, і бив по дну своєю рукою, що швидше нагадувала лопату.

До цього випадку єдиним відступом від подібного протоколу лікування були ті, в кого чиряк вискакував на голові. І зовсім не з міркувань гуманізму чи побоювань можливого струсу мозку. І те, і інше в українській армії кінця 90-х було відсутнім як явище. Просто бити по черепу було непродуктивно - шкіра і кістка не могли створити потрібного тиску всередені окружності для самовидалення фурункулу. Після того, як локація чиряка в данному випадку була визнана такою ж неперспективною, тратити обезболення і ризикувати скляною тарою (чомусь алюмінієві кухлі старшина не признавав) не стали, і мій колега попав в нашу медчастину.

Там йому цей чиряк видалили, при чому зробив це новий, відносно молодий начмед, який вірогідно подібних хірургічних втручань до того самостійно не проводив. І чи то по недосвідченності, чи може внаслідок завеликої дози медичного антистраху (перший раз все таки), результатом цієї, типу операції став серйозний абсцес і цілий місяць в шпиталі округу. Після цього, персоналу нашої санчастини було суворо заборонено проводити якісь серйозні втручаня в ослаблені організми строковиків. І максимум, на що можна було сподіватись, це на таблетку аскофену. Причому, враховуючи вимоги економії її ділили пополам, одну частину давали від голови, а другу від всього іншого, і не дай Боже переплутати, а вже якщо вона не допомагала, то відправляли бійця до міської лікарні.

Так як ситуація була цілком новою для гарнізону, а особовий склад відносно міцним і чимось серйозним хворів дуже рідко, то процедуру перевірки тих щасливчиків, що попадали в цивільний стаціонар до ладу ще не привели. І заключалась вона у одному дзвінку на тиждень до реєстратури лікарні, де реєстраторка повідомляла про стан пацієнта і вірогідну дату його виписки. А хірург в лікарні мій земляк і дуже толковий мужик. Останє я взнав від іншого свого товариша, який тижні за три до змальовуванних подій пішов за вуличний туалет "говорити по-чоловічому" з таким самим гарячим солдатиком з іншої роти.

Ні, він не програв того двобою, бо розмови в тій формі яка планувалась не сталось. Як тільки дуелянти завернули за ріг будівлі, наш посковзнувся, впав і... примудрився вибити обидва меніски одночасно. І на моїх руках, а також руках мого колеги-секунданта (а як ви думали, все по-чесному і по-дорослому) і потенційного супротивника був доставлений в розташування, звідки сержантський "жигулик" довіз його в медчастину. А в данний момент якраз у стаціонарі міської лікарні він сумирно чекав поки ті дві колоди, що стирчать з його підштанників стануть хоч трохи схожі на коліна. Так як це був одним з найближчих моїх приятелів, то мене іноді відпускали його провідати. В останній з візитів я йому і розказав про свою проблему, а він одразу видав рекомендацію щодо її вирішення. Якщо попасти в лікарню, домовитись з земляком і злиняти перед вихідними, то ніхто про тебе до понеділка не згадає. Так що, лишалось найпростіше - придумати хворобу, яка дозволить потрапити до санчастини, але не затриматись там і не повернутись в розташування, а на кілька день прописатись на сусідньому з товаришем ліжку.

А найпростішим це було тому, що при всій нашій з товаришами міцності одне слабке місце в наших організмах було досить явним. Нє, не голова. Ну як, вона теж, але точно не настільки, щоб розраховувати на відпочинок в лікарняних палатах під час проходження служби. Я про шлунок. Хоча і існувала в ті часи, та й пізніше теж легенда, що шлунок солдата першого року служби дуже схожий на качиний, тобто, здатен переварити все крім металу. Деякою мірою вона відповідала дійсності. Після столовського меню ми могли з'їсти будь що, що хоча б умовно підпадало до категорії їстівного. Без скидок на ступінь свіжості.