Проблеми, проблеми, про...

Витративши аж 8 годин на роздуми (4 виходи за добу на пост по дві години), я в черговий раз зрозумів, що між мною і успішною не зовсім санкціонованною поїздкою додому у найближчі тижні можуть встати 3 речі - гроші, одяг, та перевірка особового складу.

Найочевиднішим і найбезпроблебнішим пунктом були саме гроші. Буквально за тиждень перед описуванним періодом мого життя наша частина, а конкретно всі її наявні солдати-сержанти строкової служби отримали заслужену заробітню плату. А так як Вітчизна і конкретно Міністерство оборони оцінювали наші заслуги досить своєрідно, то це означало, що грошей нема ні в кого. Ні в мене, ні в тих моїх побратимів, які могли б їх позичити. Для прикладу, я на той час вже виконував обов'язки командира відділення, себто одержував трохи вищу грошову винагороду ніж звичайний рядовий, так що моєї зарплатні вистачало якраз на дві пачки цигарок та філіжанку кави. Приблизно такі ж фінансові можливості були в ракетчиків, музикантів, та зв'зківців, чиї казарми знаходились неподалік, тому на них теж можна було не розраховувати.

Єдині, хто в нашій частині не залежав від ласки вищевказаних інстанцій, це ті, хто служив в РМЗ, себто в роті матеріального забезпечення. Фарба, запчастини, паливо-мастильні матеріали і все інше, що ще не зникло за участі офіцерського і старшинського складу, по можливості активно реалізовувалось на гражданку простою "мазутою", як ми зневажливо, а насправді дуже заздрісно називали представників РМЗ. Але просити кредит в чужих людей чи робити їх своїми в мене не було часу. Та й перетинались ми з ними дуже рідко, бо розташовувались в різних кінцях гарнізону.

Повторюсь, мобільних не було, стаціонарний телефон, куди допускались військовослужбовці-строковики був тільки у чергового частини. Тай то, потрібно було надати вагому причину для такого дзвінка, а розмова проходила в присутності офіцера чи прапорщика. Тому, телефонний запит відпадав, до того ж, якщо ви ще пам'таєте з чого розпочиналась розповідь, більшість моїх друзів дитинства і юності теж саме служили. Відповідно, лист до когось з них і надія на грошовий переказ вкупі з витратою мінімум днів 10-14 відпадали по замовчуванню.

До речі, через згадувану специфіку служби листи як наші, так і до нас, обов'язково читались спеціально навченими особами, які спали і бачили, як би когось з нас відправити на "губу" чи ще куди подалі, а собі заробити премію чи шанс на підвищення. Тому проситиросити гроші в домашніх було б найбільшою дурницею - як в листі, так і по загальному телефону я б не зміг завуальовано чи напряму правдоподібно пояснити раптову необхідність в коштах. Відповідно заміть них мені свідив несподіваний приїзд когось із родичів, а то і усіх разом. Але точно не молодої мами, а головне, новонародженного племінника, заради побачення з яким я і збирався додому.

Отже все це означало тільки один можливий варіант, який звучав максимально просто: нема грошей - нема проблеми. І взагалі, хто у 19 років вважає проблемою таку дрібницю, замість того, щоб вірити в непомірну доброту людей взагалі і водіїв та провідників зокрема.

Куди серйознішим питанням був одяг. Мій власний, цивільний гардероб був в речовій комірчині старшини, і він не зовсім підходив по сезону. Я ж бо прибув в частину в листопаді, в добротних черевиках, теплих джинсах, светрі і куртці, хоч і на штучному, але хутрі, а на дворі був липень. Та справа навіть не в тому -  дістати одяг з під нагляду старшини було ще нереальніше, ніж заставити його поміняти стоптані чоботи на нові, навіть, якщо в нього вони є в наявності. Точніше, особливо якщо вони є в нього в наявності. Так-так, саме чоботи. І це було тою причиною, чому їхати додому в штатному однострої означало ганьбитися на всі ті області, що відділяли мене від домівки, включно з пунктами відбуття і прибуття, а також значно підвищувало ризик бути зупиненим патрулем комендатури.

Для розуміння, не дивлячись на те, що у всьому світі саме готувались зустрічати 21 століття і третє тисячоліття, строковики нашого гарнізону ходили в одностроях зразку середини століття 20, якщо бути точним, то кітеля, штани-галіфе, шинелі і шапки-вушанки які нам видавали, були затвердженні для комплектування військових частин в 1944 році. Що стосується натільної білизни, пілоток, а головне кирзових чобіт з онучами, то дата їх розробки губиться у віках. А може ще, у тій субстанції, що заміняла мозок тим, хто придумав ці штуки, які взуттям чи головним убором називати не хочеться.

Потрібно відмітити ще один момент - таке враження, що в момент розробки фасону і розмірів тієї форми, що уже за часів Незалежної все ще пірамідами Єгипту лежала на речових складах, до армії брали людей не вище 170 сантиметрів і не легших 80 кілограм. Бо я, зі своїми "180 і вище", при 65 кг, і з виразом обличчя, сформованним у нелегкі 90-ті в будь якому комплекті виглядав м'яко кажучи не по військовому. У перший рік служби, зі своєю максимально короткою стрижкою, сам собі у дзеркалі я був схожий на худющого злочинця, що втік з місць не таких віддалених, перевдягнувшись у форму вгодованого ВВ-шника. Тобто, надумай би я їхати у однострої, то мені довелось би остерігатись не тільки армійських патрулів, а й міліцейських.

Тому за робочий варіант було взято позичити на деякий час спортивний костюм і кросівки з вартового приміщення. Зазвичай, вони слугували цівільним маскхалатом, тобто, використовувались у тих випадках, коли кочегар чи хтось із вільної зміни навідувався до сусіднього села в пошуках смачного чи приємного. Власне, їх нам і "видав" один з регулярних постачальників - дідусь, в якого ми, брали те, чого точно не бувало в їдальні і чого б нам точно не продали в гарнізонному "щипку". При чому видав добровільно, буквально під час нашого першого візиту, переконавшись у нашій доброзичливості, чесності і платоспроможності (підозрюю, що останнє важило для діда куди більше всього іншого), супроводивши своє несподіване меценатство коментарем:

 - Шоб, в слєдующий раз без такого жорстокого палєва!