Можна Машку за ляшку

Лише за пів року думка про можливість самоволки затрималась в моїй свідомості довше ніж на хвилину. Якраз, коли організм, а з ним і та сама свідомість нарешті адаптувались до військових реалій. Щоправда, розвиватись думка не стала. По перше, як було сказано, свідомість теж адаптувалась, себто, звикла покладатись на статут і відлагоджену рутину, і їй просто було лінь щось вигадувати. Тим більше, що по-друге, нагальних приводів залишати частину не було.

Вдома все було спокійно, на службі теж, до того ж специфіка останьої дозволяла часто відпочивати від стандартного плину армійського буття. Так як особливою любов'ю до спокою і буденності я ніколи не відрізнявся, то наряди поза чергою отримував регулярно. А враховуючи, що те "поза чергою" через нестачу особового складу в нас не було куди всунути, то воно автоматично трансформовувалось в наряд на найвіддаленіші пости. Начальство вважало, що таким чином нас карає, а насправді...

Насправді ми самі частенько напршувались на подібне покарання. І справа ось у чому. Хто провів 90-ті в цивільній обстановці запам'ятав їх більше за дуже низькою соціальною відповідальністю суспільства. У армії ж характерною рисою тих часів було глобальне розкраданя, недофінансування і як наслідок нестача навіть елементарних речей і засобів. І якщо в уставі сказано, що на пост, при відстані до нього від вартового приміщення більше 3 км зміну треба везти автомобілем, то в реальності на подібний комфорт ніколи не було потрібного запасу пального. І ось саме ці піші переходи вважались покаранням. Але, паралельно це означало відсутність перевірок офіцерами. Логічно, що можливість третину доби бути подалі від начальства, хоч і без бажаної близькості до кухні нами сприймалась на ура.

Потрохи втягнувшись, як то кажуть, зрозумівши службу, і організувавши такий-сякий комфорт в місцях основного перебування ніхто, і я в тім числі, вже й не горів бажанням щось змінювати. Ні, відпустка і дембель то святе! Так само як і недовгі відлучки крізь діру в огорожі частини чи похід з караулки в ближнє село за смачненьким. Мова про серйозні і довгі походи, які могли затягнутись на 10 діб або ж 6 місяців. Це залежало від того, наскільки СЗЧ-ешник пропадав із розташування, з якими обставинами, і що йому потім присуджували - гаптвахту чи дисбат. Плюс, маючи за спиною цілих півроку служби уже можна було надіятись, що в разі сильної необхідності хоч коротеньку але офіційну відпустку випросити вдасться.

Так собі думали всі і я теж. Приблизно ще місяці зо три. Якраз до того моменту, коли така відпустка знадобилась мені. Але коли я запитав ротного, чи можна мені додому, то взнав, що можна "машку за ляшку", "козу на возу" і ще кілька подібних ідіом. А ще взнав, що причина має бути дуже вагома, а народження племінника до таких не відноситься. А далі послідувала тирада від мого улюбленного командира, яку якщо скоротити втричі, то можна було виразити в одній фразі, а саме, що він міг би зробити виключення, якби мова йшла про бійця, що хоч трохи відповідає статусу нормального солдата, а не про такого "раз"... нехай буде "довбая" як я.

Позицію капітана я розумів дуже добре, і навіть не образився. Тим більше, що черговий (навіть не пам'ятаю який за ліком) раз, коли йому милили шию через мене в кабінетах вищих за званям чи посадами офіцерів, був буквально три дні тому. І ось чесне слово, не став би я чіпляти зірки майора на погони найфлегматичнішого зі своїх побратимів прямо перед урочистим шикуванням з присутністю усього командного складу гарнізону, але мобільних тоді ще в армії не було, і про народження племіника я дізнався з листа. Вже після того, як сержант-майор чи то пак майор-сержант Фіногенко доповів пану полковнику про наявність його відділення, але так і не зумів відповісти, що роблять ті самі зірки на його погонах разом з личками.

Звісно, можна було би не признаватись, що то я вчепив їх, але:
 - по-перше, я ще не хотів додому подивитись на племіника, зате дуже хотів на дальній пост, бо поруч з ним, у старій затопленій ракетній шахті якраз гарно йшла плотва;
 - по-друге, при усій своїй флегматичності, навіть нудності і трішечки тупості, наш Фіногенко був саме "нашим" і загалом непоганим хлопакою, підставляти якого заради сміху з наслідками для нього було не "комільфо";
 - ну і по-третє, я хоч і на сама хороша людина, брехати не дуже любив, а ротний після доповіді "майоросержанта" одразу подивився на нас з Веселим, моїм одвічним напарником у справах типу чіпляння лишніх відзнак, прибивання чобіт до підлоги, зашивання штанин і тому подібних безневинних жартів, а тому майже постійним моїм напарником по позачерговим нарядам, і все що нам лишалось, це розвести руками і винувато похилити голови.

Так що в наполягані сенсу не було, і я одразу почав роздумувати над другим легітимним варіантом отримати пару днів звільнення. Таким варіантом міг би стати завідуючий продуктовим складом гарнізону, про що мені повідомили старші товариші. Варіант був не зовсім офіційним, але робочим і реальним. Справа в тому, що цей немолодий, пузатий все ще лейтенант уже кілька років будував собі щось середнє між приміською дачею і еклектичним замком на, скажімо, зекономлені від посадових справ гроші. Економія стосувалась, як неважко здогадатись у тому, що начпрод успішно проводив конвертацію харчових запасів гарнізону у кошти на власному рахунку, а також у здешевлені послуг спеціалістів. Тобто, те будівництво більшою мірою велось строковиками, яких він "орендував" у держави і конкретно рідної частини.

Як правило, виїзди на будмайданчик були одноденними, але траплялись аврали, і тоді ті, хто признавася, що вони щось тямлять в справах будівельних, затримувались на дачі-маєтку до трьох чи чотирьох днів. Довше начпрод експлуатувати бійців не наважувався, щоб не виникало конфліктів між ними та тими, хто тягнув службу за них. І як мені розказали бувалі "арбайтери", в разі довгострокового виїзду з роботодавцем можна було домовитись про "відгул" додому на пару днів. Тобто, при перевірці сторонніми боєць рахувався в наряді, керівництво роти думало, що він у працює у колеги, а в реальності...