За і проти

У той час, коли я турбувався про те, як не відстати від своїх друзів, і максимально швидко розібратися зі своїм коротким романом зі збройними силами (тоді я ще не знав, що то не останій період, коли я буду носити форму), мого старшого брата турбували зовсім інші питання. І тому так вийшло, що через неуважних, зате дуже чуйних працівників ТЦК-воєнкомату, в той час, коли я з цівільного перетворювався на військового і присягав на вірність Батьківщині, мій братик перетворювався з холостяка на одружену людину і давав зовсім інші клятви.

І ці його клятви, а також процес їх виголошування і святкування, себто весіля,  зовсім не цінились військовим статутом, як мінімум, настільки, щоб надати мені відпустку уже через три тижні після початку служби. І не сказати, що мене сильно засмучувала необхідність пропустити весіля старшого брата - то було не перше його весіля, і нічого нового я там для себе не побачив би, і не почув би. А ось те, що вся ця така нецікава, хоча й приємна для душі і тіла подія відбувається тоді, коли мою душу і особливо тіло активно готують до цікавих, але малоприємних процесів, мене не тішило.

На той час, завдяки старанням сержантів, а старались вони з максимальною віддачею, бо від мене і ще дев'ятьох новобранців роти залежало те, наскільки швидко опиняться удома сержанти-"дєдушки", я статут знав досконало, і розумів, що просто так мене ніхто додому не відпустить. Та й не просто так теж ніхто нікого з нашого призову відпускати не збирається. І переконала мене в цьому навіть не впевненість з якою звучали параграфи статуту, і навіть не батьківська чи то пак старшобратівська доброта в голосах сержантів, що розяснювали нам ці параграфи своїми, вже не дуже статутними словами.

Переконали мене два дні майже без сну і відпочинку, витраченних нашою ротою на пошук по околицям такого ж новобранця, який статуту і сержантам не повірив. Він вирішив перевірити все на практиці, тихенько перестрибнувши через паркан, що огороджував частину, а потім отих самих два дні відсижувався в в ближньому селі на горищі якогось хліва. Може відсижувався би і більше, але голод не тітка, а мороз -15 не дядько...

Якщо вам така його поведінка видається безглуздою, то змушений вас розчарувати. Справа в тому, що ціллю цього новобранця була не просто самоволка, а убезпечення собі специфічного реноме, яке мало б допомогти з подальшим звільненням з рядів збройних сил цілком офіційно і назвжди. Судіть самі: він покинув розташування до того, як прийняв присягу, при цьому не залишаючи межі гарнізону і повернувся до того, як минуло 3 дні. І за всіма писаними і ні законами не підпадав під статті з серйозними наслідками. Завершуючи згадку про нього можу повідомити, що свого він добився. Ще кілька подібних витівок, і місяців через 5-6, точно не скажу, він дійсно покинув службу з діагнозом, який не давав йому можливість працювати в деяких державних службах, але його то точно не засмучувало.

Третім фактором того, що думка про самовільне залишення частини того разу лише промайнула в моїй голові і пропала надовго, було те, що для неї не було місця і часу. Чи то завдяки моїй удачі, чи то завдячуючи якимось іншим обставинам, але на відміну від 90% призовників я так і не пізнав усіх радощів та благ, які готували для мене учбові центри, або по простому "учебки". Менше ніж за добу яка минула від моєї появи на призовному пункті, я вже оглядав місце, яке мало стати моїм домом на згаданих півтора роки - бойову військову частину, куди нас привіз "покупець"-капітан з літачками на петлицях. Точніше, оглядав я казарму, в якій потім проведу десь половину зазначенного терміну, бо приблизно стільки ж часу я проведу в якості вартового на об'єктах різного ступення важливості і віддаленності від чогось більш-менш схожого на ліжко.

Так, я одразу з "гражданки" потрапив до роти охорони. Тобто, поки вся армія мала охороняти спокій батьківщини, нам з товаришами ввірялась почесна і задача - охороняти саму армію, а точніше її матеріальні цінності. І була та служба настільки почесною, що щастило потрапити на неї далеко не всім. Коли пізніше я вирахував і співставив риси, характерні для 90% особового складу нашого батальйону, то виявилось, що всі ми мали досить непогане здоров'я і деяку спортивну підготовку. Але при цьому, всі ми були роздовбаями, не стільки розумними як хитрими, і часто з травмами-наслідками наших юнацьких пригод, і абсолютно різними антропометричними данними, через що не годились для внутрішніх військ, нацгвардії чи ДШВ.

Мабуть саме тому в нашому, а як потім я взнав і не тільки в нашому батальйоні охорони був хронічний недобір кадрів. Як результат, замість 4-6 місяців підготовки, в нас був прискоренний трьохтижневий курс молодого бійця, далі присяга, і майже одразу потому почалось те, що ще з совєцьких часів називали "через день на ремінь". При чому буквально. Навіть більше - два, три, чи чотири доби підряд у варті на одну в казармі було якщо не звичним, то досить буденним явищем.

Тому то, як тільки в голові молодого солдата з'являлась думка про те як би то відпочити від армійського щасливого буття, то її одразу витісняли більш нагальні - як то би просто відпочити, чи де б то роздобути щось більш калорійніше, а в ідеалі то ще й смачніше ніж перловка і капустяне рагу, які в той час були основою нашого раціону. А ще сильно допомагали батьки-командири, які щиро вірили в сентенцію щодо того, що солдат без роботи то потенційний злочинець, тому всіма способами старались нас убезпечити від кривої стежини. Тобто, в вільний від варти час, нас відправляли або на фізичні роботи, або на спортмайданчик, розбавлюючи цю одноманітність регулярними заняттями по вогневій підготовці і раз чи два на місяць походами на стрільбище.

До речі, признаюсь чесно. Саме тоді, у мої перші півроку служби я вперше задумався над адекватністю свого рішення піти до воєнкомату. Але уже весною впевнився, що зробив все правильно. До нас у роту попав новачок, який свого часу устиг одружитись, поїхати до Німеччини, а згодом навіть організувати невеличкий бізнес за кордоном. І коли у віці 24 років приїхав на Батьківщину, щоб забрати дружину і сина до себе на чужину, Батьківщина так йому зраділа, що вирішила зробити йому подарунок у вигляді тих самих щасливих вісімнадцяти місяців, вільних від клопотів про благоустрій сім'ї. За що при кожній нагоді, а то й просто так, недоемігрант настільки щиро і різноманітно дякував їй, що навіть дехто з надстроковців, а тим паче ми заслухувались і взнавали чимало нового.