Передмова

В 2022 році я втретє попав до армії, і втретє добровільно. Але якщо у лютому 22-го це було явищем массовим, десятком років раніше теж досить поширеним, то добровільне бажання попасти до лав збройних сил України в кінці 90-их (а саме про ці часи піде мова) та ще й на строкову службу виглядало дещо дивним. Хоча для мене все виглядало цілком логічно - всі мої товариші-ровесники вже отримали повістки, дехто вже навіть забув звуки "прощання слов'янки", а я все ще займався тим, чим можна і не можна займатись, коли тобі тільки виповнилось 18 років.

А от зовсім не логічним, на мою думку, було би повністю зануритись в ті приємні святкові будні, а потім і просто в будні, а пізніше, коли тобі виповниться 20, 22 чи навіть 24 роки отримати повістку, і думати як кинути все заради виконання нікому не потрібного обов'язку півтора роки їсти державні харчі. Саме тому, коли на моїй вулиці, та що там вулиці, у всьому нашому районі не залишилось нікого з моїх ровесників, я заявився до воєнкомату, як тоді називали ТЦК, і поставив, як мені здавалось логічне питання руба:

 - Чого це мені не приходить повістка!?

У "воєнкомовських" видно була зовсім інша логіка, бо спочатку мені ніхто нічого не відповідав. Усі лише дивились на мене як на людину не зовсім адекватну чи не зовсім чесну. Бо ж у ті часи добровольцями на "строчку" просились ті, хто не товаришував з головою або... з законом. І коли все ж перевірили мої дані, і виявилось, що в списках підозрюваних у злочинах нікого схожого не значиться, а мої документи випадково попали до архіву разом з паперами тих, хто вже відслужив, то впевненість в моїй неадекватності в їхніх поглядах тільки зміцніла.

Я знову повторив своє просте запитання - чому мене вже 4 місяці ніхто не бере в армію, але вони все одно не стали відповідати, і тим самим брати на себе якусь відповідальність. Так по ланцюжку довели мене аж до обласного воєнкома, тобто, начальника цього самого ТЦК. Той, як людина досить досвідчена, все ж таки розпорядився дати мені лист проходу медкомісії, але видно логіка в цьому закладі була своя, специфічна, тому що одразу по тому, він той лист в мене забрав, щось там відмітив, і повернув мені зі словами:

 - Спочатку пройди тих два кабінети, що я позначив, а тоді, якщо все буде добре, можеш йти по іншим.
Як можна було зрозуміти з самого початку моєї розповіді, психіатра і нарколога, а потому і інших лікарів я пройшов успішно, і уже за кілька годин мені вручили повістку. І видно почуваючи себе винними, працівники ТЦК на повістці вписали післязавтрашнє число, а воєнком повторно прийняв мене без черги і підписав її особисто. І саме так я вперше в житті потрапив до армії. І менше ніж за місяць вперше задумався, чому вдягнути однострій добровільно можна, а ось йти з армії по своїй волі, навіть ненадовго, дуже небажано. А потім стались деякі події, що заставили мене задуматись, що робити, якщо піти треба дуже, але й дуже не хочеться ось так одразу попадати в дисциплінарний батальйон. Але, давайте по порядку...