Самотня літня жінка

У затишну кімнату, мінімалістично обставлену вже доволі старими, але все ще приємними на вигляд меблями в стилі пізнього класицизму, з кухні донісся пронизливий свист. Це закипів чайник. Його затихаючий свист змінився шумом кухонної метушні, легким дзвоном столових приладів і приглушеним м'яким жіночим голосом, що вимовляв нерозбірливі фрази.

У цей час на такому ж старомодному широкому дивані, що стояв посеред кімнати, терпляче сидів чоловік в одязі чорного кольору. Це був працівник поліції. У своїх руках напоготові він тримав ручку і блокнот, нагорі якого було виведено "Юлія Владиславівна Соботіна". Він сидів струнко, не ворушачись і навіть не роздивляючись кімнату, ніби бував тут уже багато разів і без того знав, що і де знаходиться. Він дивився на порожнє крісло, що стояло навпроти нього. Поліцейський чекав, доки дивакувата господиня цієї затишної оселі не повернеться з кухні й не займе його.

Нарешті з кухні вийшла літня жінка з двома чашками чаю і поставила їх на блюдця на столик, що стояв перед диваном. Господинею квартири була жінка у віці, пенсіонерка, однак виглядала вона при цьому набагато краще за свої роки. Вона сяяла елегантністю та манерами, наче ніколи не знала лихого часу чи втрат. Її біляве пишне волосся було вишукано укладене, на обличчі - гарний макіяж. Одягнена вона була в простий, але зі смаком підібраний домашній одяг. Загалом її зовнішній вигляд справляв враження заможної та самодостатньої жінки.

– Прошу, пане поліцейський, як ви любите! – люб'язно звернулася вона до чоловіка, – Чорний з бергамотом, без цукру. І прошу мене вибачити за метушню на кухні – клятий кран усе ще протікає, але щойно мій чоловік повернеться додому, він обов'язково його подивиться.

Жінка сіла навпроти поліцейського в зручне крісло, закинувши ногу на ногу і неквапливо зробивши ковток чаю.

– Отже, – продовжила вона, – Перш ніж ви відведете мене до відділку, мабуть, слід розповісти вам, чому і як я все це зробила.

Поліцейський нічого їй не відповів. Він продовжував пильно дивитися на жінку навпроти, яка, здавалося, анітрохи не хвилювалася, готуючись зізнатися у скоєному злочині. У його руках, як і раніше, була напоготові ручка з блокнотом.

– Ну що ж, – видихнула жінка, – Як мене звати, ви вже знаєте, тільки попрошу не робити більше помилку в прізвищі. Я – Су-бо-ті-на, через "У". Не "Соботіна".  Юлія Владиславівна. Підозрювана в умисному вбивстві свого чоловіка, Суботіна Павла Євгеновича, стаття 115 Кримінального кодексу України. Своєї провини я не визнаю.

Однак на блокноті поліцейського так і не з'явилося жодної замітки. Жінка звернула на це увагу, а тому одразу ж промовила:

– Я розумію, ви очікуєте, що я перейду одразу до справи. Що ж, не буду тягнути ваш дорогоцінний час, але зізнання не буде таким швидким. Будьте впевнені в тому, що я нічого не приховую.

Жінка акуратно поставила чашку на блюдце, підвелася зі свого крісла і підійшла до вікна. Вона зробила кілька глибоких вдихів, дивлячись на вулицю, а потім продовжила:

– Я завжди прагнула справедливості та закону, і ніколи не думала, що здатна на насильство... Аж тим паче на вбивство. Мої батьки свого часу дали мені гарне виховання і зуміли навіяти правильні життєві цілі. Ми не були пуританською сім'єю, проте суворість, ощадливість, працьовитість і цілеспрямованість були основою нашої ідеології. Виокремлювалася серед усього цього й любов. Батьки все життя кохали одне одного, і, дивлячись на них, я формувала і своє уявлення про шлюб. Усе життя я надавала сім'ї найвищої цінності. Для мене чоловік мав стати фортецею і опорою, коли як я створювала затишок і дбала про нього і про наших дітей. Саме такі якості я і знайшла у своєму покійному чоловікові, але...

Жінка зупинилася і зробила глибокий вдих. Було видно, що занурюватися у спогади, якими б вони теплими не були б, їй важко. Бо закінчилося все трагічно.

– Ми з чоловіком вели щасливе життя протягом багатьох десятків років. Завжди жили в достатку, я народила йому трьох прекрасних обдарованих дітей. У мене ніколи і в думках не було, що в нас щось може піти не так. Утім, цей день лише неухильно наближався. Дедалі частіше він став затримуватися на роботі, а потім дедалі частіше він став відмовлятися проводити час зі мною. Одного разу я відчула на ньому запах іншої жінки, і як би я не виправдовувала це все – відкрити для себе шокуючу правду було лише питанням часу.

Жінка знову вичекала паузу, немов воскрешаючи в пам'яті жахливі події. Вона підібгала губи, непохитно стримуючи в собі сльози. Вона трималася мужньо, незважаючи на свою тендітність. Лише очі трохи почервоніли.

– Настав день, – продовжила жінка, – коли я знайшла докази його зради і наявності в нього іншої сім'ї. Усі ті суцільні натяки й підозри, здавалося б, мали мене підготувати до страшної правди, але той день мене зламав. Я страждала. Мою душу мучили кожна думка, кожен спогад, пов'язані з моїм благовірним, що разом почали хаотично виринати в моїй голові, а також і його голос, завжди такий приємний та рідний – тепер здавався мені абсолютно огидним та чужим.

Відвернувшись від вікна, жінка попрямувала назад у своє крісло навпроти поліцейського. Вона сіла, гордо тримаючи поставу і підборіддя.

– Але я знайшла в собі сили зрозуміти, що ніхто в цьому світі не заслуговує моїх сліз! Мій чоловік був жертвою ухвалених неправильних рішень і, прекрасно усвідомлюючи, куди вони приведуть, продовжив ними спокушатися. І я стала для нього виконавцем правосуддя – промовила жінка з ясністю і холоднокровністю.