Запис Третій

Цього ранку я прокинувся від шурхоту й тупотіння демонів внизу. Ставши на коліна, почав молитися, але слова плуталися, забувалися і, врешті-решт, я здався, так і не промовивши «амінь». Господь милостивий, він мене зрозуміє.

В горлі пересохнуло, тож я зірвав з гілки яблуко і жадібно впився в нього рідкими зубами. Я не гриз, а висмоктував його, наче падкий до крові комар. Солодкий сік погано вгамовував спрагу, та це було краще ніж нічого.

Демони увірвалися всередину три дні тому. Ми ледве встигнули втекти на другий поверх і зачинити двері. Гадки не маю, як вони змогли потрапити у церкву. Можливо, це моя вина. Раптом моя віра ослабла і це дозволило диявольським силам сплюндрувати святу землю? Втім, може справа геть в іншому і їхня тимчасова перемога лише частина Божого плану. Врешті-решт, до раю не потрапити живим.

Та, якщо така Його Воля, то він обрав для своїх рабів дуже жорстоке останнє випробування. Демони відрізали нас від наших запасів, тож єдине, чим ми могли поживитися, це яблука. А, й тут Адамович не дасть мені збрехати, люди не можуть вижити на одних яблуках. Рано чи пізно голод та спрага вб’ють нас і це буде дуже довга й болюча смерть.

Набравши яблук в поділ ряси, я рушив перевірити решту. Нам доводилося спати у різних кімнатах, щоб хлипка підлога не обвалилася. Оминаючи ями, я підійшов до дверей, відчинив їх і обомлів. Яблука впали, покотившись по підлозі.

Над тілом Адамовича стояв навколішках Богдан, немов вірний домашній улюбленець чи коханець-содоміт. Коли він обернувся до мене, обличчя юнака виявилося перемазаним кров’ю, що забарвила його бороду в червоний. В очах хлопця блищали сльози.

– Чому ви його вбили? – запитав він тремтячим голосом і, не підводячись, побіг до мене на всіх чотирьох, наче дикий звір. Я ледь встигнув зачинити двері і Богдан врізався в них, загарчавши від люті.

Двері тремтіли та здригалися від його нещадних ударів, доки я марно озирався в пошуках чим захиститися. Мені на очі не потрапило нічого, крім уламків цегли на підлозі. Тремтячими руками я підібрав найбільший і припав до стіни, очікуючи. Серце гупало, мов божевільне.

Черговий поштовх і двері злетіли з петель. Богдан увірвався всередину, хижо озираючись. Я вдарив його цеглиною по голові. Цівка крові потекла по чолу хлопця. Він відштовхнув мене і я впав. Богдан метнувся до мене, але раптом провалився по пояс.

Я підвівся, підійшов до нього і знову вдарив хлопця цеглиною. Потім ще раз і ще. Кров текла по його волоссю та бороді, вона потрапила на мене і заливала все навкруг. Я плакав, але продовжував бити. «Пробач мене, Господи, та ти не лишив мені вибору», – подумав я і цієї ж миті різкий біль пронизав мої нутрощі.

Опустивши погляд, я побачив, що в животі у мене стирчить кухонний ніж, ввігнаний ледь не по саме руків’я. Мій погляд затьмарився і я провалився у пітьму.

Отямився я від безмовної товкотнечі демонів знизу і пересохлого горла. Одразу ж потягнувся перевірити живіт, та, на превеликий подив, не знайшов там ні ножа, ні рани. Подякувавши Господу, підвівся і озирнувся. Богдана ніде не було.

Про всяк випадок прихопивши уламок цеглини, я обережно рушив до сусідньої кімнати. Сторожко зазирнув, ладний щомиті вдарити. Нікого. Тобто, взагалі нікого. Зник не лише Богдан, а й вбитий Адамович.

Нічого не розуміючи, я пройшовся приміщенням. Мою увагу привернуло тріснуте дзеркало на стіні. Зазирнувши у нього, я злякано відсахнувся, хрестячись і ледь знову не знепритомнівши.

У ньому відбилося брудне та налякане обличчя Богдана. Моє обличчя.