Запис Другий

Беручи приклад з Адамовича, я вирішив записувати події за день. Він стверджує, що це допоможе мені впорядкувати думки і не почуватися настільки самотнім. Що ж, спробую.

Описувати нашу щоденну рутину я не бачу сенсу. Ми прокидалися, їли, працювали. Отець Іоанн молився, Адамович зневажливо гмикав, я ж складав долоні і намагався здаватися одухотвореним. Мені не було що обговорювати з Богом, адже він вже давно покинув цей світ. Щоб там не думали його прихильники, та Господь залишив нас на поталу дияволу.

Дійсно цікаве розпочалося під час вечері. Ми сиділи за невеликим дощатим столом, навпроти обваленої зовнішньої стіни, що створювало ефект тераси. Десь в темряві шурхотіли плащі й тупали ноги каптурів – невразливих, безмовних, не знаючих спочинку монстрів, які знищили людську цивілізацію. Як завжди, дідугани гризлися, наче старе подружжя.

– Як Ви можете й досі вірити у біблійний Апокаліпсис? – розлючено грюкнув по столу Адамович. – Озирніться навкруги. Кінець світу настав і щось я ні чотирьох вершників не бачив, ні янгольських сурм не чув!

– Не бачили чи не хотіли бачити? – отець Іоанн мав спокійніший, але не менш впертий характер. – До того ж, як Ви можете ігнорувати існування Бога, якщо лише його заступництво захищає нас від демонів?

– Чому ж тоді за жодну іншу церкву він не заступився? – глузливо поцікавився вчений. – За жоден храм, мечеть чи синагогу? Визнайте, отче, що Всевишній і релігійні фантазії тут ні до чого. Всередині церкви є щось, що змушує каптурів триматися подалі. Поки не знаю, що це, але ми з Богданом неодмінно з’ясуємо.

– Святий дух під мікроскопом не побачити, – заперечив священник. – І тим більше не відкопати лопатою. Зізнайтеся, що Ви просто боїтеся зняти власні шори. До того ж, хто тоді по-Вашому ці так звані «каптури» якщо не сатанинське поріддя?

– Мутація. Радше за все викликана вірусом, – впевнено відповів Адамович. – Враховуючи її радикальність та швидкість поширення, насмілюся припустити позаземне походження.

– О, так! – цього разу настала черга отця Іоанна глузувати. – Адже зелені чоловічки куди реальніші від Господа. Чому Ви можете повірити в прибульців, але не у Святу Трійцю?

– А раптом вони зомбі? – поділився здогадкою я. Старигани перезирнулися і дружно зареготали.

– Оце вже точно ні! – заявив Адамович. – Я радше в Святу Трійцю та непорочне зачаття повірю, ніж що людство згубили ожилі трупи. Ганьба нашій цивілізації, коли це правда.

– Господь з тобою, Богдане! – перехрестив мене отець Іоанн. – Тіла мерців давно обернулися на попіл, а душі пізнали вічне життя. Ці створіння зовсім іншого типу чудовиська…

Він не договорив, адже цієї миті яскравий спалах осліпив нас усіх. Замружившись, ми затуляли очі і пригиналися. Трохи звикнувши, побачили, що зовні ясно, наче вдень, незважаючи на зорі та місяць на небі. Насмілившись, ми вийшли крізь відсутню стіну. Каптури очікувано тупцювали неподалік, байдужі до небувалої чудасії.

За кілька хвилин знову потемнішало. Задерши голову, я помітив крихітну, але дуже яскраву цятку високо в небі. Вона стрімко віддалялася і невдовзі загубилися серед зір. Приголомшені, ми повернулися всередину.

Отець Іоанн одразу гепнувся на коліна перед потемнілою від часу іконою, на якій, скільки не вдивляйся, не вдавалося розгледіти лик святого. Затинаючись, він палко шепотів молитву і сльози текли по його впалим зморшкуватим щокам, гублячись у кошлатій бороді. Завершивши, священник підвівся і рушив до Адамовича.

– Тепер Ви вірите? – палко запитав він, схопивши пригніченого вченого за комір. – Вірите?

– У що? – уточнив Адамович, протираючи окуляри. Побачене вразило і його, проте він намагався залишатися врівноваженим та скептичним.

– У Божу Милість, – відповів отець Іоанн з блискучими від сліз очима. – Янгол Господній нас відвідав, аби впевнитися у нашій безпеці та підтримати у цей скрутний час.

– Не верзіть дурниць, отче! – обурився вчений. – Це був літальний апарат. Припущу, що позаземний…

– Знову Ваші кляті прибульці! – розгнівано вигукнув священник. – Ви знущаєтеся чи що? Скільки можна? Богдане, бодай ти допоможи переконати цього невігласа!

– Мені також цікава думка Богдана, – проказав Адамович, обертаючись до мене: – Як ти вважаєш, що ми щойно бачили?

– Гадки не маю, – чесно зізнався я.