Глава 28

Щаслива Лізі писала нову книгу. Нік підійшов до неї і поцілував у щоку.

- Доброго ранку, - він тримав чашку зеленого чаю. Харпер вже щиро ненавидів його смак запах та колір, але звик. Тим більше, він був щасливий, тож до біса чай.

Елізабет задоволено промурчала показуючи що вона зайнята, але рада його бачити. - Вже обід. - насмішливо подивилась вона на нього.

- Але ж ти також сова. - він почухався в голову, даючи зрозуміти що згадав це.

- Тебе не болить голова?

- Лиш трішки. - збрехав Нік.

- Ой! - вигукнула вона згадавши що потрібно піти до магазину. І тут же пригадала як же їм було важко коли вони переїхали.

2014р.

Хлопець витягнув термометр з під пахи Елізабет.

- 39.9 - зітхнув він. Поцілував чоло. - Ти гориш! А як твої руки.

Харпер взяв її за руку.

- Льодяні… - він був таким розгубленим як ніколи. У них не було грошей, Лізі хворіла напевно через те що поховала обидвох батьків. Сестра за кордоном, його батьки надсилали стільки скільки могли, та цього не вистачало… Його скоро звільнять уже із третьої роботи. Харпер був сам. І ніхто не міг йому допомогти.

- Свербить… - з закритими очима прошепотіла Елізабет, дівчина тягнулася до руки і Нік одразу зрозумів про що річ. Він різко взяв рушник і перемотав їй руку. Страшніше ніж це вже й бути не може. Блідий Харпер взяв телефон.

- Ало, швидка…

2020р.

- Нічого замовимо доставку... - зітхнула вона і тут же прозвучав дзвінок в двері.

- Я відчиню. - Нік відкрив їх і побачив низеньку дівчинку із темно чуть не коричневим волоссям.

- Оу, Нік привіт, можеш покликати Лізі?

- Емммм, хто ви?

- Та чого ти, ображаєшся чи що? - вона зайшла в будинок.

- Нік, хто там? - спитала Елізабет і тут же поблідла. - Ти.

- Що я? - розсміялась дівчина. - Ти хіба не рада бачити свою сестричку?

- Рада!? Ха! - згадавши що Харпер стоїть і взагалі не розуміє про що йде мова, зупинилась. - Нік піди за продуктами.

- Але…

- Будь ласка, - втомлено сказала вона. Хлопець написав їй у повідомленнях "Ти все мені поясниш." Бліда вона злегка кивнула. І тут же він зник.

- Еллі, просто йди, нам нема про що говорити.

- Та що, чорт забирай сталося!? Що з Ніком, чому він вдає ніби не знає мене?! Лізі, що з тобою? Все було нормально. Я приїхала, ти стала якоюсь дивною.

- Та як ти таке можеш казати!? Ти кинула мене! Батьки померли, а ти мене кинула! Поїхала нічого не сказавши! Та Нік із шкіри ліз щоб купити мені хоч одну таблетку! Я так хворіла як ніхто! А ти питаєш що сталося?

- Що? Я тебе не кинула! Ти щось собі вигадала. Як завжди. Ненавиджу коли ти така.

- Та ти..! - але забринів телефон. - Ало, - виснажено спитала вона. Телефон впав на землю, блідша за смерть Лізі застигла.

- Що таке? - Еллі явно була налякана.

- Ніка збила машина… - сльози на очах не хотіли висихати.

- Що..? Їдьмо! - Еллі потягнула її за руку.

- Ми сідаємо в мою машину. - холодно сказала Елізабет. Сестра ще ніколи не бачила її такою.

Зі скорістю світла Лізі натиснула на газ.

…

"Чому?" - Харпер не розумів чому йому здається ця дівчина зрадницею. Він точно бачив її. Навіть якщо вона і сестра Лізі, то що за відношення. Голова так болить… Здається що залізне кільце стискає її і стискає… "Дивись на дорогу, Харпере." Це був знайомий голос. "Іди сюди."- промовив він. Нік того не помічаючи вийшов на дорогу. "Стій!" - він застиг. "Іди!!!" - і тут хлопець помітив машину яка вже пів метра від нього. Далі біль, пустота, і голоси зовсім нерозбірливі і чужі.

2014р.

Чотири роки Лізі хворіє не перестаючи. Харпер нервово набрав номер Еллі. Від неї ні слуху ні духу. "Абонент поза зоною досяжності". Дівчині поклали капельницю.

"Якщо я скажу що мене сверблять руки викликай швидку, і ще, не допускай щоб руки контактували з спиртом, ніколи! "- ці слова він закарбував у своїй пам'яті назавжди. Нік підійшов до коханої і подивився на її руки. Пухирі зникли.

- Норма два тижні. - промовив серйозно він. - Вам ясно? Не допускайте щоб її руки торкались спирту.

- Звісно. - від такого тону хлопця, лікар перелякався. - Ми зробимо все що в наших силах.

- Ні, ви зробите все. - кароокий кинув холодний погляд на переляканого літнього чоловіка, та ніжно поцілував тендітну ручку непритомної дівчини. - Я зроблю усе, усе тільки для тебе кохана. - він прошепотів ці слова задихаючись від болю.

Лікар відчув все його кохання і безвихідь. І коли хлопець простягнув банкноту чоловік тільки посміхнувся.

- Залиште собі я заплачу, ви виспіться.

Здивований Нік тільки пробурмотів собі під ніс слова вдячності і вийшов з будівлі.

2006р.

Вона була в джинсах і жовтій футболці. На голові був бардак, чорне неслухняне волосся спадало водоспадом до стегон. Червона мов бурак Лізі стояла перед ним.

- Я тебе кохаю… - промовив такий очевидний факт Нік. Черешня почала плодити ягоди. Червень, цей місяць особливий, чи не так? Як же було важко сказати це. Дівчачі очі стали такими великими, такими як вся земна куля, дзеркало душі, хах? Це дзеркало було найкрасивішим у його житті. В мить чорноволоса опинилася в його обіймах. Футболка ставала мокрою.

- Мені ще ніхто ніколи не казав цих слів… - шморгула вона носом. Тут хлопець зрозумів наскільки ранена ця дівчина. Притиснувши міцніше він знав що не проміняє її. Навіть ранену. Відсторонившись і заспокоївшись Лізі промовила:

- Обіцяєш що не раниш мене? - це не прозвучало якось смішно, навпаки, дуже серйозно.

- Обіцяю. - це слово прорізало тишину яка панувала повсюди. Знову поклавши голову на його плече Лізі закрила очі. Нік притиснув її ще сильніше ніж минулого разу. Дві ранені душі знайшли один одного. Він теж був раненим. Покохати Елізабет О'Хару справжнє випробування. Характер як у принцеси. Хммм, вона справжня принцеса. Справедлива, вередлива, вперта, холоднокровна коли потрібно, та все ж добра, красива і така… особлива. Закривши очі Нік обіймав дівчину як скарб. Захід сонця… це точно їх час. Найкращий момент дня.